Розділ 24

Радомир

 Радомир завмер роздивляючись чергову напасть. Гігантський вовк деякий час уважно дивився на чоловіка, певно, зважував, чи варта така здобич уваги. А потім м’яко зістрибнув зі скелі й повільно пішов прямо до Радомира.

— Який чудовий песик… Тільки не кажи, що твій господар отой тип, від ділової пропозиції якого я намагався дременути, — пробурмотів Радомир повільно задкуючи. Звір не шкірив зуби, але, можливо, лише тому, що для такої дрібної здобичі, вистачить і помаху лапи. А лапи у нього були… солідні. Окинувши їх поглядом, Радомир нервово ковтнув слину. Та білий ведмідь в порівнянні з цим «песиком», просто дрібний домашній цуцик. І навіщо починати знайомство з місцевою фауною з настільки солідних представників? Невже ці чарівні гори не могли продемонструвати сімейку мишей, чи зграю горобців?

Задкувати на лижах було не найкращою ідеєю. Вже за кілька кроків Радомир перечепився й банально впав на п’яту точку. Вовк зацікавлено схилив голову на бік, продовжуючи неспішно йти.

— Слухай, Фенріре, я не дуже їстівний. Я з іншого світу, а у нас там ГМО, забруднене повітря, хімікати, бактерії усілякі, точно не дуже корисні для травлення… —  почав молоти відверту дурню Радомир.

Вовк зневажливо фиркнув, й раптом в один стрибок опинився поряд, схопив чоловіка зубами за кожух і разом з однією лижнею (друга сиротливо полишилася в снігу)… підкинув. Радомир незграбно махнув руками, гепнувся на спину звіру, покотився по густій шерсті, за яку зачепився лижею, та повиснув вниз головою.

Вовк озирнувся, невдоволено подивився на цю «прикрасу». Обтрусився. Ошелешений Радомир шмякнувся фізіономією в сніг, отримавши лижнею по макітрі. Розгублено підняв голову.

 — Я що, схожий на м’ячик? — пробурмотів, витираючи сніг з фізіономії.

Вовк в один стрибок розвернувся, знову вхопив Радомира за кожух й ще раз закинув собі на спину. Цього разу чоловіку вистачило розуму вчепитися в шерсть, щоправда, позиція вийшла «прищіпка збоку».

Вовк невдоволено загарчав і зробив рвучкий рух, від якого чоловіка підкинуло, переміщуючи на спину.

— Та гаразд, як скажеш. Можу й посунутися, — пробурмотів Радомир, зовсім ошалівши від такого розвитку подій.

Вовк ще кілька разів повторив свої загадкові рухи спиною, доки перемістив Радомира, певно, на найзручнішу йому позицію. Ще раз озирнувся, критично оглянув свого вершника.

— Та все, все, я, гм, тримаюся, — промовив Радомир. — Наче. Вибач, верхову їзду на  Фенрірах в нашому світі не викладають, — видихнув він, старанно вчепившись в мокру довгу шерсть на загривку вовка. Шерсть мала різкий і не дуже приємний аромат, втім, Радомир був вдячний, що не доводиться перевіряти аромат вовчої пащеки. А ще за мить чоловік відчув, як під п’ятою точкою організовується… сідло. Як на коні, коли він їхав з Софією. Офігіватель Радоміра просто вимкнувся від перевантаження, але сидіти стало значно зручніше. Радомир навіть трохи підняв голову від мокрої шерсті. Оцінив висоту, на якій сидів, ще раз спробував реанімувати офігіватор. Той вдав труп і дременув з криком «з таким розбирайся без мене». Радомир скрушно зітхнув.

Вовк фиркнув, трохи потрусив спиною, здається, перевіряючи чи міцно тримається вершник, й раптом рвонув з місця на такій швидкості, що Радомир втиснувся в хутро, подумки намагаючись згадати чи існує якась молитва для незграбних вершників. Звір мчав настільки стрімко, що чоловіку довелося прикрити очі, від суцільного мелькання пейзажів. Схили, урвища, розщелини, снігові кучугури. Вовк мчав, по дузі оббігаючи довгу долину, до якої планував дійти Радомир. Цікаво чому він її оббігав? Втім, оскільки Радомир не мав чіткого плану, куди тікати від мага-бізнесмена, а вовк явно не повертав його назад, сперечатися не було підстав. Та й спробуй посперечайся в таких умовах. Отож Радомиру полишалося лише триматись і подумки дякувати. Що не з’їли, що везуть приблизно в потрібному напрямку, а не несуть в зубах.

Сягнувши схилу, що нависав над протилежним краєм долини, вовк одним стрибком розвернувся та помчав вниз. І за якийсь час Радомир відчув, що замість крижаного повітря в обличчя йому дихнуло тепле. В цю мить камінь на його грудях звично нагрівся й зблиснув, переміщаючи вершника разом з вовком.

Мить туманної тиші й замість свисту вітру та скрипу снігу, Радомира накрили зовсім інші звуки. Гримання, шипіння, фіолетові спалахи, навала якихось чорних крилатих монстрів… Але не встиг Радомир до пуття зорієнтуватися в тому суцільному армагедоні, як згори пролунав скрик «Хетеч, лови її!».

Злата

Кіран уповільнив політ, а потім його широкі чорні крила завмерли, утворивши своєрідну імітацію парашута. Зазирнув Златі в очі. У його погляді плескалася шалена суміш сум’яття, бажання, ніжності, захоплення, турботи та… болю. Останнє Златі категорично не сподобалося, тому вона  якомога безтурботніше посміхнулася.

— Зі мною все добре. Чесно-чесно. Я значно витриваліша, ніж ти думаєш. Але для покращення стану не відмовлюся від цього, — вона потягнулася й торкнулася губами його губ. Бажання зробити це, стало просто непереборним. І відчуття, які подарував той поцілунок варті були ризику впасти десь посеред пустелі.

Але вони не впали. Ба більше, Злата навіть не відчула переміщення. Лише коли відірвалася від губ Кірана, з думкою (Хочу з ним в ліжко! І нехай весь світ почекає! Та навіть два світи!) виявила, що вони плавно опускаються на високу трикутну башту посеред якогось міста. З цікавістю роззирнулася.