23.2

Злата

Гірські пейзажі були фантастичні. Величні, грандіозні. Але попри це, Злата відчувала втому й роздратування гір від магічних плетінь Володаря. Ті плетіння майже зупинили, спотворили їх життя. Але з кожним кроком Злати, сонячні зайчики, котрі танцювали навколо неї, м’яко стирали чужорідні наносні викривлення та випускали на волю дивну музику гір. Та музика ледь чутно бриніла м’якими вібраціями тремтливого розправлення крил метелика. Звуком відродження життя, життя, що нарешті зрушило з мертвої точки і тепер перетворює щось застигле, зіжмакане чужою волею, на шедевр краси, над яким природа працювала мільйони років. Це тихе пробудження розтікалося горами, даруючи Златі неймовірне натхнення, попри стурбовану мармизу Кірана. Романтична прогулянка, то явно не його коник. Але все одно, Злата була рада, що обрала пішу прогулянку, попри те, що коли дісталася потрібної їм долини, відчувала обурення усіх м’язів, навіть тих, про наявність яких  раніше і не здогадувалася.

А в долини їх зустріла повноцінна весна. Із запаморочливим ароматом талого снігу, молодої зелені, квітів, співами птахів. Це стрімке пробудження природи в комплекті з музикою звільнених гір створювали настільки нестримний гімн віри в майбутнє, у невідворотність перемоги життя, що Злата на мить зупинилася, намагаючись осягнути цей, майже забутий стан. Насолодитися ним, як дорогим вином. Усвідомила, що дуже давно не відчувала віри у щасливе майбутнє. Роки війни сточили ту віру до спалахів гіркої радості від того, що вижив після чергового ракетного обстрілу, від того, що попри всі прогнози ворогів та союзників, країна досі тримається, від повідомлень, що ЗСУ мінуснули щось у ворога, реалізували «санкції»…

  Злата з насолодою вдихнула насичений аромат весни, відігнала сумні думки та озирнулася на Кірана. І побачила, що він зовсім не поділяє її емоцій. Його погляд метався по пейзажу, а вираз обличчя був такий, наче Кіран намагається щось згадати. Щось дуже важливе. Але не може. І від цього йому боляче. Настільки, що в очах ледь помітно бринять сльози. Злата зітхнула. Видно, з цією долиною пов’язане щось важливе для Кірана. І не лише для нього, якщо його відформатована Володарем пам'ять настільки вперто страйкує. Було б непогано повернутися сюди пізніше та з’ясувати. Злата старанно відігнала думку, про спірну ймовірність того «пізніше», та озброївшись своєю найяскравішою посмішкою підійшла до дранґуа. 

— То ти звідси планував нас перемістити?

— Так… —  трохи невпевнено мовив Кіран, зачепившись поглядом за якийсь невисокий кущик, тоненькі червонуваті пагони якого вкривали дрібні білі квіти. — Так, — рішуче мотнув він головою, наче струшуючи зайві думки. —  І варто робити це швидше.

— То понеслися, — Злата підступила до Кірана впритул, обережно торкнулася тонкої, темно синьої сорочки на його грудях. Її тілом вмить розлилась небезпечна суміш бажання та ніжності. Дранґуа зазирнув їй в очі, акуратно обійняв за талію. Розвернув великі темні крила, по краю яких пронеслися блакитні спалахи, і огорнув ними дівчину. Земля під ногами раптом зникла й Златі здалося, що вони провалюються у безодню. Але не встигла вона до ладу злякатися, як знову стояла на твердій поверхні. Щоправда, сипучій, бо ноги трохи загрузли. Кіран склав крила й Злата виявила, що вони опинилися на високому бархані посеред пустелі. Навколо, куди не глянь, суцільне море піску. Біло-рожеве на вершинах барханів і бузкове у сутінкових тінях.

— Одна з найголовніших точок візерунка життя вашого світу — посеред пустелі? — здивовано спитала Злата.

— Тут не завжди була пустеля, — мовив Кіран обережно розкриваючи обійми та відступаючи на кілька кроків. Насторожено роззирнувся.

Злата розчаровано видихнула. Розуміла, що його доторки змушують її думати зовсім не про отримане завдання, але так не хотілося полишати його обійми. В цю мить від її ніг розбіглася вже знайома зграя сонячних зайчиків, а кінчики пальців почало поколювати. Піднявши руку Злата зацікавлено поглянула на дрібніших, але ніби насиченіших «сонячних зайчиків», які затанцювали на її долонях, помчали по руках вгору. Потім поколювання торкнулося шиї дівчини, спини. Піднявши погляд, Злата ще встигла помітити, як від подиву розширилися очі Кірана, а потім її враз накрила стіна світла. Від потилиці й до п’ят розлився жар, тіло охопила легкість, немов вона опинилася у невагомості й водночас під бурхливим гарячим водоспадом. Той водоспад нестримного потоку світла всотувався в пісок під її ногами, розмиваючи вплетені в нього тіні та проявляючи лінію за лінією візерунок сонячної арабески. І візерунок яскравішав, розширювався, вкриваючи бархан, низини, розширюючись далі, освітлюючи бузкові сутінки та кардинально змінюючи пейзаж. Світла ставало все більше й більше, доки реальність для Злати у тому світлі не розчинилася…

Отямилася вона на руках Кірана. Відчуття бути… дивні. Подібні до того, коли довго спиш на пляжі її тебе розморило до стану желе. Крізь напівприкриті повіки дівчина деякий час бездумно дивилася на крила дранґуа, що раз за разом зі свистом розрізали повітря. Потім перевела погляд на його обличчя, яке мало такий зосереджений вигляд, ніби він десь на обрії виявив умову складної математичної задачі. Помилувалася чіткою лінією підборіддя, контуром губ і… поспіхом відвела погляд, тамуючи порив відволікти «водія крил» поцілунком. Поглянувши вниз Злата побачила, що під ними проносяться нескінченні пагорби вкриті яскравим килимом жовто-синіх квітів.

— Де це ми?

— Все в тій же пустелі, — відповів Кіран уважно скануючи поглядом горизонт.

— Оу…Тобто у нас вийшло? — спитала Злата, поступово розганяючи м’який туман у голові.