Розділ 23

Радомир

Радомир ще не встиг заспокоїтися від обурення новинами, як камінчик на шиї раптом нагрівся. Чоловік підняв розгублений погляд на Софію та тільки й встиг промовити «Вибач», як камінець зблиснув, перед очима все на мить попливло і він опинився посеред густих сутінок на засніженому схилі гори.

— Та май же ти совість! Я ж навіть попрощатися не встиг! — чортихнувся Радомир роззираючись. Незайманий сніг, дикі гірські схили на одному з яких, несподівано, тьмяне світло вікон самотнього будинку.

— І над точністю геолокації тобі явно треба попрацювати, — видихнув чоловік, оцінюючи відстань до житла — близько пари кілометрів нагору.

В тіло миттєво вчепився мороз, який після теплого, вологого підземелля, м’яко кажучи, не радував. Отож Радомир не довго думаючи зайчиком поскакав до житла, лаючись на «лагідні» доторки снігу та обіцяючи обміняти свого недостатньо клієнтоорієнтованого кам’яного туроператора на першу ж доступну зимову куртку. Бажано з шапкою та пристойним взуттям. Втім досить швидко надмірна втома й задишка змусили Радоміра закрити рот та економити сили, а до побажань подумки додати шерпа та балон кисню. Самопочуття та пейзаж натякали, що камінець пожбурив чоловіка на якусь місцеву Аннапурну, з висотою понад чотири тисячі метрів. А може й більше. Тобто в місцину, куди не те що роздягнутим, а навіть без спецспорядження краще не потикатися.

— Не могла сестричка обрати будиночок на комфортнішій висоті? —  пробурмотів Радомир, ледь дочовгавши до дверей та знесилено ввалюючись в дім. В обличчя пахнуло жаданим теплом.

У будинку панувала тиша, розбавлена ледь чутним шелестом вогню в каміні. Незвичного вогню, рожево-фіолетового. Наче там горіли солі калію чи літію. Досить сумнівні горючі матеріали, як для житлового приміщення.

— Агов, є хто вдома? — гукнув Радомир, хапаючи та намотуючи на себе перше, що трапилося під руку. Якась шаль, здається.

Відповіддю була тиша, яку почав розбавляти запальний цокіт зубів Радомира. І чоловіку здалося, що ще трохи й луна від того цокоту в ритмі румби, досягне найвіддаленіших куточків цього будинку.

— Так, не зрозумів… І де Златка? Грандидьєрит, твоя прицільність рівня «молоко», мене починає бісити…  

 Радорим роззирнувся намагаючись зрозуміти куди саме потрапив. Інтер’єр був цілком людським та нагадував туристичну етнолокацію. Кам’яні стіни, овальний масивний стіл, крісла, диван, панорамне вікно в обрамленні важких штор, мармурова підлога, якісь прикраси з засушених трав. Усюди ідеально-безликий порядок. І тиша. Останнє зовсім не радувало. Чоловік піднявся сходами на другий поверх. Там виявилося кілька спальних кімнат. Відкритих, пустих, лише в одній лежала недбало покинута на ліжку піжама. Проте це було єдине, що не вписувалося в ідеальний порядок. Радомир розчаровано зітхнув та знову спустився на перший поверх, сподіваючись знайти кухню, або хоч якийсь чайник. Щоб нормально зігрітися, його організму явно треба було щось суттєвіше за шаль.

Кухня, на щастя, знайшлася. Без чайника чи плити, але з тацею печива і з повним, несподівано гарячим, скляним заварником. Це було дуже дивно. Але доречно. Радомир не став мучитися докорами сумління (потім попросить вибачення за самоуправство) та поспіхом налив собі гарячий напій. З насолодою обійняв долонями теплу чашку. Кімнатою розлився приємний квітковий аромат.

— Ну, так вже можна жити…

Він саме допивав другу чашку якогось трав’яного чаю і почувався майже щасливим (наскільки це можливо в умовах хронічної невизначеності), як десь солідно гримнуло. Ніби неподалік гепнулася ракета. А за мить підлога під ногами задрижала. Радомир поспіхом вискочив з кухні та побачив крізь панорамне вікно, що з сусіднього схилу гори сходить лавина. Спочатку вона заповнила затиснутий між скель вузький прямовисний схил, потім, набираючи масштабів, грізною білою хвилею вихлюпнулася на широкий простір. Радомир, на мить закляк, а потім, усвідомивши, що та нестримна хвиля снігу зачепить і будинок, поспіхом метнувся від вікна під кам’яну стіну за каміном. Завмер очікуючи удару, але…  нічого не сталося. Радомир почекав кілька хвилин і здивовано визирнув зі свого укриття, підійшов до вікна. Стіна снігу застигла метрах у двадцяти перед будинком, немов налетівши на невидиму стіну. Нависла білою горою висотою з одинадцятиповерхівку.

Радомир здивовано кліпав на це явище, коли відчув як камінець на грудях раптом стрімко нагрівся. Чоловік зітхнув, приготувавшись до чергового стрибка, але… нічого не сталося. Натомість  прочинилися двері й у дім хтось зайшов. Озирнувшись, Радомир побачив чоловіка. Ну, майже чоловіка. Бо гість мав сіру з синім відблиском шкіру, чорні, дивного розрізу очі, темне з синявою волосся, такого ж кольору акуратну бороду. Ким би не був цей гість, він був явно цивілізованою істотою. І досить статечною. Його сірувато-зелений костюм, попри те, що був зібраний з якоїсь луски, справляв враження скажено дорогого. Втім, як і сіра сорочка. А от черевики з незвичними льодоступами (немов підошва, то чиїсь зуби) трохи випадали з цього елітного образу.

— То он які гості у Ерешкігаль, — тонко посміхнувся гість, окинувши Радомира уважним поглядом. Той погляд на мить затримався на місці, де під сорочкою був прихований грандидьєрит, проте потім перескочив на інтер’єр будинку. — Не знав, що вона відкрила туристичну агенцію.

— Добрий день, — привітався Радомир, відверто не знаючи чого очікувати. Ця персона явно не була господарем дому, але й на випадкового гостя не схожа. Занадто впевнено тримається.