22.2.

Кіран

Попри всі заперечення Кірана, планування самовбивчої місії завершилося визначенням з якої точки її починати та проханням Злати допомогти знайти зручніший одяг, бо «непристойно відправлятися на таке завдання в піжамці».

Ерешкігаль серйозно кивнула й повела дівчину формувати гардероб, обіцяючи організувати їй все, що душа забажає. Злата цьому так зраділа, що Кіран здатен був лише очима кліпати. Як? Як можна радіти такій дрібниці у такій ситуації? Але варто було йому лише спробувати це прокоментувати, як Злата окинула його критичним поглядом та… порекомендувала «відпочити, доки вона приведе себе до пристойного вигляду». Тож Кірану довелося зціпити зуби та вийти з будинку, сподіваючись, що морозне повітря хоч трохи остудить його емоції. Але воно справлялося погано, бо надворі відчутно пригрівало сонце, щедро розсипаючи відблиски по засніжених схилах. Кіран зітхнув та знесилено опустився на кам’яні сходи, обвів поглядом навколишній пейзаж. План Злати «просто поскакати по точках візерунка» його відверто жахав, бо, на відміну від цієї юної мрійниці, Кіран знав, як Володар на це відреагує. І якщо своя доля Кірана мало цікавила, то від можливих варіантів для Злати його буквально скручувало від страху. Але Злата його не слухала… 

За спиною Кірана відчинилися двері й розлилася важка магічна тінь Ерешкігаль.

— Твоя мрія майже готова. Вічний вогонь та гори з радістю допомогли організувати їй гардероб. Навіть не знаю, знищувати вона планує Володаря, чи спокушати. Знаєш, це дівча з тих, хто й у вицвілому ганчір’ї привертає увагу, а вже коли одягнута зі смаком...

Кіран мимоволі стис кулаки, згадавши звичні розваги Володаря.

— Пішли обідати, приборканий монстр, — глузливо додала бабця.

— Я не голодний.

— Та ти що? А твій магічний фон натякає, що якщо ти просто зараз не з’їси гірського гвинторога разом з копитами, то шмякнешся разом зі своєю дорогоцінною мучителькою акурат посеред цих гір. І я щось не впевнена, що її тіло витримає таке випробування, — до глузування додався уїдливий сарказм.

— Хочеш сказати, що заради нас ти вже спіймала й засмажила гвинторога? Де ти його взяла посеред гір з нескінченною зимою? — скривився Кіран.

— Зима старанно і довго зберігає все, що потрапило у її полон. Не завжди живим, але ж, наскільки я пам’ятаю, дранґуа не мають звички їсти м'ясо до того, як воно перестало скакати?

Кіран рвучко видихнув, стримуючи роздратування. Розумів, що Ерешкігаль має рацію, і що сваритися з нею немає сенсу, і що сили варто берегти, бо попереду суцільна невідомість з мізерними шансами на виживання, але так хотілося щось розтрощити.  Як мінімум.

Хетеч, що вискочив за своєю хазяйкою, раптом заричав, його контури розмилися, набираючи звичних Кірану, грізних обрисів. Втім, дранґуа навіть не ворухнувся, лише втомлено-питально поглянув на Ерешкігаль. Та кивнула на його руки. Кіран опустив погляд та виявив, що на його пальцях сформувалися бойові пазурі. Зусиллям волі зупинив цей несвідомий прояв емоцій, повернув людську подобу.

— Тихше, Хетеч. Бачиш, він не ворог. Принаймні зараз, — мовила Ерешкігаль та заспокійливо поклала руку на спину свого помічника. Той вишкірився, але від її доторку знову набув вигляду горностая.

— І ти не ярися, дранґуа. Збережи сили для важливіших цілей, — Ерешкігаль несподівано присіла поряд з Кіраном. Його аж притисло її магічною силою, — Повір мені, концентрована лють, то гарна зброя. Шкода буде, якщо ти її змарнуєш на мене, чи Хетеча. Та й гори можуть непередбачувано зреагувати.

— Як ти так спокійно можеш щось планувати та навіть сидіти поряд зі мною, з тим, хто…

— Хто брав участь у моїх тортурах і перетворенні на уособлення жаху? — послужливо завершила за нього фразу Ерешкігаль, розкриваючи долоню на якій лежало кілька легеньких насінин. Дмухнула на них і ті, підхоплені вітром понеслися над стежиною оголеної землі, що полишилася після Злати.

— Так… — Кіран опустив голову. Уривки спогадів, про ті події знову постали у нього перед очима. І усвідомлення від того, що саме він робив, як впевнено, без жодних сумнівів виконував всі накази Володаря, мучило не менше, аніж страх за Злату. 

— Можу, бо маю соліднішу мету, аніж насолоджуватися стражданнями покоцаного черевика. — відповіла Ерешкігаль, провела поглядом політ насінин та рішуче піднялася. — Пішли, обідати дранґуа. Перед початком складного завдання виконавців варто нагодувати.

— Останній обід смертників?

— Настрій дівча мені більше подобається, — похитала головою Ерешкігаль. — Хто з вас взагалі воїн?

— Так в тому ж і біда! Якби ж я міг взяти її завдання собі…

— Ха! Де ти бачив, щоб життя цікавилося нашими бажаннями? Вчися у дівча працювати з тим, що маєш, бо втратиш все, в очікуванні свого «якби».

— А ти вжилася в новий образ…, — скривився Кіран.

— Досвід страшна штука. Іноді його варто розбавляти наївним оптимізмом.

— Оптимізм не додає шансів на виживання! — Кіран розлючено вдарив кулаком по кам’яній сходинці, на якій сидів. Та вкрилася тріщинками.

— А ось тут ти помиляєшся. І в твоєму випадку я б радила берегти кожен, навіть найдрібніший  позитивний фактор, а не морити його голодом чи топити у досвідченому відчаї. Тому —  гайда за стіл. Ми з Хетечем для такого випадку навіть не пожаліли недоторканих запасів.