Розділ 22

Злата

 — Цікавий розклад, — Злата ошелешено присіла на край крісла. Було приємно почути про почуття Кірана, нехай і не від нього, а от ставати для нього покаранням, вона хотіла.

Доки Злата «перетравлювала» ситуацію та новини, Кіран обійняв її, притис до себе, наче її зараз вкрадуть, торкнувся губами скроні. Повернувся до Найдвар.

— Допоможи її врятувати. Я зроблю все!  

— Знаєш, в чому іронія жартів Всесвіту? — хмикнула Найдвар. — Я б з величезним задоволенням відмовила (хто ж розкидається такими феєричними шансами на отримання сатисфакції), але її життя — це надія нашого світу. Тому… Доведеться впрягатися в одну збрую з покоцаним черевиком…

— Прекрасно, цей тандем мені вже подобається, — хмикнула Злата, яка для себе вирішила, що не стане тягарем для Кірана. — Але перш ніж ви впряжетеся в ту «колісницю порятунку світу», можна якось поглянути на вашу карту Голланських висот, тобто ключових точок візерунка? —звернулася Злата до місцевого уособлення смерті, яке вдавало чарівну бабцю. Втім, ким би ця пані не була, але особисто Злату вона врятувала, лікувала і взагалі гостинно прийняла. А найголовніше – пояснила якого дідька Злата взагалі потрапила в цей світ.

— Навіщо? Ти ж не плануєш… — розгублено поглянув на дівчину Кіран.

— Планую. З почутого, я зрозуміла, що врятувати ваш світ може й важко, але значно простіше за мою країну. Тут всього лишень треба мені поскакати коником по певних місцях. Помічник з крилами є, карту, сподіваюся, теж отримаю. Розумію, що формат у мене сумнівний, як для зброї-відновлення. Таке собі  незграбне «а-ля фламінго». Але хіба то принципово?  У нас он теж є ракета, в якій спочатку наплутали з технологією і вона вийшла рожева. Але яка нафіг різниця, якщо те фламінго долітає і дзьобає куди треба? — ще ширше посміхнулася Злата, під двома парами ошелешених поглядів.

— Ти не розумієш, про що говориш… Володар він… — почав Кіран.

— Так, я чула, могутній, непереможний і його всі бояться. Нічого нового, у нас вдома є одна така країна-бензоколонка. Теж скажена, багата, притрушена на всю столицю. От тільки розумієш, моє уміння боятися за останні чотири роки благополучно сконало. Не витримало, бідося, песимізму військових реалій та суцільну рулетку з шахедно-ракетним побутом. Тому, відкладайте всі оці ваші пафосні метання та горщики помсти. Я планую варганити свій борщик!

— Який борщик? Ти про що? Ти що, не розумієш? Ти можеш загинути! — сердито мовив Кіран,  наївно намагаючись її «привести до тями» поглядом.

— От не треба мені вдавати тут турботливого василіска.  Не спрацює. Я могла загинути і вдома. Пані з косою (що наша, що ваша), точно має список на всіх, але це ще не привід чекати її забившись під віник. Я жива, маю цікаве завдання, яке треба і можу виконати, все інше —  нюанси.

— Дивовижна логіка, як для юної закоханої мрійниці, — Найдвар окинула дівчину зацікавленим поглядом.

— А хто сказав, що у юної і закоханої, мрії мають бути інфантильно-рожеві? — щиро обурилася Злата. Ні, вона була абсолютно не проти подібних мрій, але ситуація явно натякала на переформатування того запиту. Бо варіант трагічно заламувати руки й ридма ридати, що їй страшно і вона своєю увагою загубила життя Кірана, Златі категорично не подобався. Роль переляканої цеглинки на шиї — то геть нецікаво. А от обламати якійсь мразоті бенкет, тим паче, що, кажуть, Злата має  всі шанси це зробити, — аж бігом. До того ж, чесно кажучи, руки вже чесалися, комусь намилити шию за свій облом з безтурботною романтикою! Якщо вже її мрії відпочити в чужому світі  пішли коту під хвіст, то чому б не відправити туди і мрії якогось Володаря, що вже раз намагався її вколошкати?

— Ніхто…

— От і прекрасно. То що у нас з картою? Організуєте? — вимогливо поглянула Злата на Найдвар.

— Задля такої мети — легко, —  кивнула бабця й зблиснула очима. Виконала якийсь пас рукою і просто на підлозі почала формуватися карта. —  Я б навіть в провідники записалась…

— Чудово, записуємо, — миттєво кивнула Злата, роздивляючись, як формується зображення незнайомих континентів, над якими одночасно з’являвся золотистий візерунок. Щось в індійсько-арабському стилі: арабески, витончено заплутані переплетіння.

— Але я не можу, — здається, трохи розгубилася Найдвар. Бо карта на мить зблиснула, немов роздумуючи, чим малюватися далі.

— Теоретично не можете. Як і я, бути досі живою. А він — думати власною головою, — кивнула Злата на Кірана. — Тому маємо всі шанси. — Кіран, ти зможеш нас нести двох?

— Нікуди я вас не понесу! А у Ерешкігаль і свої крила нічогенькі, — невдоволено подивився чоловік на бабцю, що продовжувала формувати карту, яка вкривала вже значну частину кімнати.

— Чарівний світ. Крила тут має кожен другий. Маю багатий вибір, — хмикнула Злата, вставши з крісла та схилившись над картою. — Холера, катастрофічно не вистачає гугл-навігатора і хоч одного нормального гаджета, — набурмосилася дівчина роздивляючись вже велике, але ще не завершене «простирадло». Вона вже нарахувала сім потенційно потрібних їй вузликів на візерунку, але й гадки не мала, яка між ними відстань, яка місцина під тими центрами, що з них найближче, і де, власне, на цій карті вона сама. А карта все продовжувала формуватися і Злату гризли сумніви, що вона зможе це «простирадло» запакувати в кишеню. Та буде добре, якщо вдасться це заархівувати до розмірів туристичного рюкзака…