21.1

Радомир

Ущелина ставала все вужчою і вужчою, Радомир вже час від часу чіпляв колінами виступи скелі, а Софія продовжувала впевнено їхати вперед. А потім її кінь заскочив на якесь підвищення та раптом зник з поля зору. Радомир встиг лише витягнути шию, щоб зрозуміти куди поділася вершниця, як і його кінь опинився на виступі, за яким відкривалося страхітливе вузьке провалля і… рівна прямовисна скеля за ним.

 — Якого дідька…? — тільки й встиг пробурмотіти чоловік, а кінь під ним вже впевнено стрибнув вперед. — Ккуди-и-и?!!! — Радомир судомно вчепився в гриву, мимоволі зажмурився, відчувши себе манекеном на краш-тесті, бо до монолітної скелі було кілька метрів, і…. Замість удару відчув лише легке поколювання на шкірі, що змінилося потоком теплого вологого повітря. Кінь кудись приземлився. Досить м’яко та явно копитами, а не мордою. Радомир видихнув, подумки чортихнувся, згадавши, що тварини зазвичай не схильні до суїциду. Обережно розплющив очі.

— Цікаво…

Кінь йшов по освітленій розсіяним світлом печері зарослій тропічними рослинами. Софія попереду зупинилася й спішилася поряд з чорним, вкритим мохом виступом скелі. Зняла зі свого  коня збрую і той діловито потрусив кудись між рослинок.

Радомир зітхнув (неприємно почуватися наївним переляком), сперся руками на своє невидиме сідло й зіскочив поряд з Софією. Кінь схвально фиркнув та повернувся до жінки, чи то очікуючи, чи то натякаючи, що і з нього час зняти зайві елементи. Софія відточеним рухом зняла збрую і поплескавши тварину по спині, повернулася до скелі. Кінь Радомира задоволено потрусив головою й риссю поскакав за своїм побратимом, який вже зник між зелені. Радомир пройшов за ними кілька кроків, щоб поглянути куди ж то так впевнено почимчикували копитні розумники. І вийшов на край спуску, з якого відкривався вид на гігантську, заповнену світлом та рослинами печеру. Коні спускалися ледь помітною кам’яною стежиною до просторої галявинки на березі озера з акуратним водоспадом.

— А нічогенька така тут оранжерейка, — пробурмотів Радомир, придивляючись до дуже високої, цілком печерної стелі з якої щедро і рівномірно лилося фіолетово-рожеве світло, подібне до освітлення фітоламп.  

— Бескид не любить сонце, він від нього тріскається. А от рослини любить. Тож домовився з кристалами та ургамал  і ті допомогли облаштувати йому такий нетиповий дім, — підійшла до нього Софія.

— А хто такі ургамал? — спитав Радомир. Нелюбов тролів до сонця в принципі відповідала його приблизним уявленням про цих міфічних істот. А от оранжерея — значно менше.

— Рослиноподібна раса. Дуже миролюбна і красива. Ідеальні помічники у всьому, що стосується рослин. Хіба що до земляних робіт їх краще не залучати, бо занадто відволікаються на кожний корінець. Яму, яку ти викопав за пів дня, копали б до молодого місяця.

— Цікаво у вас тут… — похитав головою Радомир, зачудовано роздивляючись джерело рожевого світла, що на одній зі стін, опускалося до рівня його очей. Підійшов ближче. Це виявився суцільний шар дрібних шестигранних кристалів, крізь які пробивалося і розсіювалося світло. Чи то якесь багаторазове віддзеркалення сонця, чи то штучна підсвітка. — В житті не бачив стільки рожевого кварцу, ще й в кристалах…

— Оо, талстиг ойлгодог кхун юю? — раптом гримнула скеля, біля якої Софія складала збрую.  

Радомир аж підскочив від несподіванки.

— Знайомся, це Бескид, — промовила Софія старанно стримуючи сміх, — Він приємно здивований, що безмагік розбирається в кристалах.

— Ну… у кожного свої приводи дивуватися, — промимрив чоловік. — Дуже приємно, Радомир, — вдав він поклін в японському стилі, не ризикуючи простягати руку базальтовій скелі.

— Вітаю, — старанно й несподівано цілком зрозуміло проскрипіла скеля і… відкрила очі. Мабуть. Просто з її верхньої частини посипався пил явивши погляду Радомира три великих, немов підсвічених зсередини діаманти, що втупилися в нього з цікавістю завмерлого перед атакою бика. А потім ця істота, яка від уявлення Радомира про тролів, була на відстані, як Альдебаран від сонячної системи, почала рухатися. І рухи її численних колоноподібних кінцівок нагадували сповільнений танок незграбної багатоніжки, що піднялася вертикально. Одна з тих загадкових кінцівок зігнулася, розчепірилася на десяток «пальців» та потягнулася до Софії. Радомир ледь стримався, щоб не кинутися рятувати жінку. Зупинила лише абсолютно спокійна поведінка Софії.

— О, Бескиде, ти як завжди уважний. Дякую, — жінка щось взяла у троля, сховала у кишеню на своєму поясі. — А я до тебе теж з подарунком, — мовила вона розстібаючи іншу невелику кишеню. Дістала звідти кульку розміром з мініатюрну ялинкову прикрасу. Помах рукою, звук, наче лопнула мильна бульбашка, і на долоні жінки опинився горщик з якоюсь біло-червоною квіткою.

Скеля почала шурхотіти та видавати якийсь скрегіт, ніби її пиляють рашпілем. Мабуть, то був прояв радості, бо Софія задоволено посміхнулася.

— Так, я знаю, що ти такий давно хотів, — кивнула вона тролю.

Бескид акуратно взяв горщик і тримаючи його перед собою, немов цінний музейний експонат, попрямував кудись між рослин. Радомир провів ошелешеним поглядом цю кам’яну базальтову багатоніжку, кожен крок якої гримів так, наче хтось грає в баскетбол чавунною чушкою. Троль…Треба запам’ятати, що ОЦЕ – троль…

— Відвал щелепи… На його фоні, наші зелені фентезі-монстрики, то просто компанія чарівних зайчиків, — пробубнів Радомир.