Розділ 21

Злата

Кіран заніс Злату до будинку й спробував опустити на диван, проте вона відчайдушно вчепилася в його шию, відмовляючись полишати теплі руки. Бабця за їх спиною хмикнула, проте Златі було байдуже. Вона притислася до Кірана, уткнувшись обличчям в його груди. Він зітхнув та акуратно сів на диван разом з нею. Злата миттєво влаштувалася зручніше, але піднімати обличчя не ризикнула. Власне, його присутність, то єдине, що їй зараз цікавило. Навіть не цікавило, вона того потребувала, як повітря. Більше, аніж повітря. 

Найдвар щось пробурмотівши вийшла. В будинку стало тихо. Хіба що ледь чутно шелестів вогонь у каміні.  

Злата трохи повернула обличчя. Фіолетово-рожеві відблиски полум’я сюрреалістично комбінувалися з розсипом сонячних променів, що навскоси пронизували приміщення. Те світло немов заплуталося у темному волоссі Кірана, полишаючи м’які тіні на його шиї, підборідді, губах... Злата обережно підняла голову вище і зустрілася з поглядом темних очей в центрі яких палахкотів золотий вогник. Ці очі заворожували, ними хотілося милуватися, в них тонути. Злата кліпнула, поспіхом перевела погляд на хвилясту прядку волосся, що спадала Кірану на чоло. Обережно заправила її йому за вухо.

 Коли Найдвар впевнено заявила, що дранґуа з душею — не жилець і шансів його побачити Злата не має, дівчину немов мішком прибило. Вона раптом зрозуміла, що ладна віддати все, аби лише хоч раз його побачити. Що він їй потрібен. Живий. Байдуже, що він не людина, що вважається вірним слугою якогось там Володаря, що всі вважають його монстром. Байдуже, що часом він відрощує пазурі та крила. Він був їй потрібен. А крила, то навіть красиво…

Злата торкнулася кінчиками пальців скроні Кірана, обережно провела до лінії підборіддя. Його шкіра була прохолодна, а легка неголеність приємно лоскотала. Злата закусила губу, шкірою відчуваючи погляд Кірана. Її рука почала тремтіти й дівчина поспіхом її опустила. Він мовчав, тільки дихання стало уривчастим. Злата погризла губу й знову ризикнула підняти погляд. Він дивився на неї не кліпаючи. І тільки золоте полум’я в його зіницях танцювало все яскравіше. А потім Кіран стрімко припав до її губ. І думки Злати розлетілися. Полишився лише його поцілунок. Шалене тепло, жага, пристрасть. Від його дотиків шкірою розбігалося поколювання, наче там генеруються електричні розряди.

— Злато… Я ж не кам’яний. — Кіран на мить відсторонився й важко дихаючи зазирнув їй в очі.

— Я ще не перевірила, — тихо розсміялася Злата в голові якої спливли лише непристойні асоціації.

— Ерешкігаль та Хетеч можуть повернутися.

— Байдуже… — мотнула головою Злата й знову потягнулася до його губ. Вони для неї були жаданіші, за ковток води в пустелі.

Плечима Кірана промчало легке тремтіння, руки притисли дівчину міцніше, пройшлися її шиєю, спиною, змістилися ближче до грудей. І кожен його доторк полишав відчуттями, ніби її тілом розбігалися іскри, розливався ніжний вогонь блаженства, бажання. Злата з насолодою запустила пальці у волосся Кірана, торкнулася його потилиці. Він видав тихий чи то стогін, чи то ричання. А ще вона відчувала стукіт його серця. Шалений, божевільний, такий же, як у неї. Їх серця гриміли в одному ритмі, немов намагалися спілкуватися азбукою Морзе.

— Ти неможлива… — прошепотів він зупинившись на мить, і дівчина виявила, що вже лежить на спині. Момент цього переміщення абсолютно оминув свідомість.

— Сам такий… —  видихнула вона вигнувшись всім тілом йому назустріч. Його губи полишали гарячі сліди на її шиї.

— Нам треба зупинитися, — прошепотів він, обережно й водночас якось відчайдушно обнімаючи її, притискаючи до себе.

— Нізащо!

— Злато… Я ладен життя віддати, щоб це продовжити. Але не твоє життя… — прошепотів він торкаючись губами її волосся.

Вогонь в каміні видав тріск й сипнув вгору жменю іскор. Кіран рвучко видихнув, відсторонився й за мить якимось незбагненним чином всадовив Злату на диван, а сам опинився в кріслі навпроти.

Злата завмерла, розгублено закліпала. Повітря в будинку раптом здалося їй невимовно холодним. Важко дихаючи вона намагалася роздивитися нахабну реальність, але заважав чи то космос перед очима, чи то туман з зірочками. Тілом ще ганяв табун мурах, втім, поступово здоровий глузд обережно вибирався з кутка, в який його загнав шал емоцій. Але попереду здорового глузду випхалися ніяковість та соромом. Злата раптом усвідомила, що ладна була віддатися просто зараз і на цьому дивані. Це відкриття її трохи шокувало. Втім, одного погляду на Кірана, на ніжність та бажання, які плескалися в його очах, було достатньо, щоб Злата зрозуміла, що відверто жалкує лише про одне. Що він зупинився.

— Злато… нам треба придумати де тебе сховати. Якщо Володар тебе знайде… Ти… не потрібна йому живою…, — зітхнув Кіран. Його тихий голос бринів невимовним розпачем.

— Та я ж лише якесь непорозуміння, що мало замерзнути в цих горах. Нащо мене шукати? — Злата обійняла себе за плечі намагаючись стримати тремтіння. Їй відчайдушно не хотілося згадувати про загрози, Володаря, якісь проблеми. І взагалі хотілося пожбурити в Кірана подушкою, за це його невчасне тверезомислення.

— Непорозуміння, яке знищує основу його влади, встановлений порядок, — похитав головою Кіран.

— Так може запропонувати йому просто повернути мене додому?