20.2

Радомир

Софія попрямувала за «речовими доказами» до викопаної траншеї. Там тканина акуратно висипала свій вміст на дно, а жінка зверху ретельно розставила рядочок рослин, що лежати поряд. Озирнулася й висмикнувши з землі лопату вручила її Радомиру.

— Закопай це швиденько. А я скоро повернуся.

— Гаразд...

— Ти в кімнаті полишав щось своє? — озирнулася вона, відійшовши на пару кроків.

— Все своє ношу з собою, — сумно посміхнувся Радомир. Тим паче зі «свого» на ньому були хіба що труси. Інший одяг – від Ганчимег, камінь своїм не назвеш за всього бажання. То взагалі ще питання хто чий.

— Гарна звичка, — кивнула Софія й попрямувала в дім.

— Угу…новонабута, —  зітхнув Радомир приймаючись за лопату. Засипати кущі, що стояли, як солдатики, було значно легше, аніж копати яму. Тож хвилин за двадцять Радомир майже впорався. Він саме розрівнював землю навколо останнього, коли повернулася Софія. Оглянувши посаджені рослинки схвально кивнула, активувала якусь магічну поливалку і поспіхом повела Радомира в обхід дому.

— Думаю, нам варто поїхати на деякий час. Спалах енергії чорних кристалів скоріше за все  замаскує твій дивний захист, проте сам по собі може привернути увагу псів Володаря. Мені вона не потрібна, та й тобі, не впевнена, що треба спілкування з ними, — говорила Софія виводячи чоловіка до довгої будівлі за якою виднівся вихід чи то в сад, чи то в ліс.

— Однозначно не треба. Тільки його уваги не вистачало, для повного щастя, — кивнув Радомир.

— Я так і подумала. Тому у нас с тобою буде невелика прогулянка, — мовила Софія завертаючи за будівлю та підводячи Радомира до двох високих гнідих коней. Дуже високих — спина тварини закінчувалася вище рівня очей чоловіка.

Доки Радомир з сумнівом роздивився цей «транспорт», ще й без жодних ознак сідла, жінка легко застрибнула на коня, продемонструвавши підготовку рівня циркової акробатики.

— Тільки не кажи, що ти не вмієш їздити верхи, — озирнулася на нього Софія.

— Та трохи умію, але в моїх краях коні трохи нижчі і для їзди зазвичай використовують сідло та е-е-е… стремена, — ледь згадав Радомир назву дуже корисної штуки. Власне, його досвід верхової їзди був обмежений виключно туристичними прогулянками на флегматичних осідланих  кониках. Та й той зазвичай супроводжувався детальним інструктажем. Тому він зовсім не був певен, що втримається на голій спині коня, на якого без драбини і не залізеш! Задерши голову Радомир зустрівся з відверто поблажливим поглядом тварини.

— Клайдсдейл  не потребує сідла. Він формує магічну подушку, щоб вершник не натирав йому спину.

— Який молодець, — Радомир стояв потираючи підборіддя та відчайдушно намагався придумати, як добратися до тієї «подушки». Стрибки вгору ніколи не були його сильною стороною, а падати мордою в багнюку перед красивою жінкою категорично не хотілося. Навіть якщо під ногами не багнюка, а зелена травичка.

Втім довго думати йому не дали. Радомира раптом відірвало від землі й підкинувши, немов м’ячик, опустило на спину коня.

— Вибач, не маємо часу на довгий інструктаж, — пояснила Софія, ховаючи черговий кристал в пояс і скеровуючи свого коня на виїзд з подвір’я, — Тримайся.

— За що?! — спитав Радомир усвідомивши, що навіть спини коня не торкається, бо дійсно сидить на чомусь схожому на тонку повітряну подушку.

— За гриву, — хмикнула жінка миттєво переходячи на галоп.

— Та щоб його… — Радомир поспіхом вчепився у гриву, бо його кінь теж зірвався у галоп.

Втім за кілька хвилин чоловік виявив, що попри очікування злетіти на перших же метрах, досить непогано тримається. От тільки абсолютно не розумів як. Зате кінь, здається, прекрасно це розумів, бо покосився на відвислу щелепу свого вершника та заіржав.

— І чому в цьому світі, з мене постійно ржуть коні!? — пробурмотів чоловік, намагаючись зрозуміти, принцип дії цього магічного «сідла». Адже попри те, що кінь мчав впевненим галопом, їхати на ньому виявилося значно комфортніше, аніж у спогадах про подібний досвід. Чи то у цієї тварини якісь вбудовані амортизатори, чи то Радомир недооцінював свої вміння. Сильно хотілося вірити в останнє, проте критичне мислення з цієї ідеї ржало, не гірше за велетня-коня.

Галопом вони полишили місто, проминули високі дерева на околиці, спустилися з пагорба,  перетнули зарослу травою низину. «Травичка» тут сягала шиї коня, тож Радомир щиро порадів, що не йде пішки. І лише коли почали підійматися на черговий пагорб, коні нарешті перейшли на неспішну ходу. Радомир окинув розсіяним поглядом пейзаж й мимоволі затримав погляд на Софії, яка їхала попереду. В сідлі ця жінка трималася з грацією амазонки. Біла сорочка тріпотіла від вітру, окреслюючи спокусливі обриси грудей, тонку талію. А руки жінки, що впевнено тримали віжки, вартували уваги Мікеланжено. Тонкі зап’ястки, довгі пальці — невимовне поєднання витонченості і сили.

Софія озирнулася і Радомир просто «залип». Зібране в косу, підсвічене сонцем волосся, золотим німбом окреслило ніжну шию та прекрасне обличчя на якому сяяли очі кольору танзаніту.  За ці очі легко померти без жодних сумнівів.

— От тепер можна і поговорити, — промовила жінка притримавши свого коня, щоб їхати поряд.