Розділ 20

Кіран

— Відколи це дранґуа такі ввічливі, що чекають запрошення? — почув Кіран голос. Тихий, наче шелест трави, проте в супроводі грізної хвилі магії.

— Ерешкігаль? — вмить впізнавши цю магію Кіран спочатку поспіхом активував захист й лише потім розплющив очі. І здивовано вирячився. Бо перед ним стояла… маленька сухенька бабця, замотала в довгу світлу шубу. Хіба що її магічна тінь буквально нависала на дранґуа. — Гм, у тебе новий образ?

— Та я дивлюсь, ти теж випав зі стереотипів. Добу тихо очікувати аудієнції, то зовсім не схоже на слуг Володаря, — хмикнула бабця, зблиснувши яскравими синіми очима.

Кіран згадав, як ці пронизливі сині очі, колись змушували нервувати навіть Володаря. Колись, коли Найдвар ще не була символом Земель без повернення. Коли її краса зачаровувала, а не жахала, а сили несли зцілення. Володар не зміг її підкорити, тому так огорнув закляттями її сили, що спотворив саму їх суть. І, наскільки пам’ятав Кіран, можливості приймати мирну подобу Найдвар точно не полишали. Володар зробив все, щоб вона наводила виключно жах, а її увага оберталася муками та смертю для всього живого.

— Чим завдячую увазі Володаря цього разу? — примружившись спитала бабця. — Чи просто має десяток неугодних дранґуа, щоб перевірити залишки моїх сил та дієвість обмежень?

— Лише одного. Та й про того ще не знає. Сподіваюся, — акуратно, намагаючись не робити різких рухів промовив Кіран, відчувши наближення незмінного супутника Ерешкігаль — Хетеча. Випадково спровокувати цього величезного чотириокого собаку з зубами здатними кришити найміцніші камені та магічну броню, не хотілося. Принаймні без нагальної потреби. З вміннями Хетеча Кіран вже якось знайомився — сумнівне задоволення.

— Це ненадовго, — Ерешкігаль сперлася на кручену клюку й задумливо роздивлялася Кірана.  І її задумливість аж іскрила бажанням розпорошити «дорогого гостя». Тікати було вже пізно, тож Кіран зібрався, очікуючи удару чи нападу Хетеча. Мить і з-за снігової кучугури вискочив… горностай. Сів на задні лапки, покрутив мордочкою та невдоволено фиркнувши заскочив на плече бабці.

— Це… Хетеч? — зовсім розгубився Кіран намагаючись вкласти в голові маленьке біленьке звірятко, яке бачили очі і грандіозну магічну тінь, від якої навіть спиною дранґуа мимоволі бігли мурахи.

— От бачиш, Хетеч, а ти питав навіщо полишати цей образ. Ми мали всі шанси оновити наші методи й відкрити рахунок жертв подиву. На жаль, саме цей екземпляр вже морально підготовлений. А шкода, — скрушно зітхнула Ерешкігаль. І Кіран раптом усвідомив, що вона не планує нападати, мститися, вбивати. Її ненависть аж іскрила, але… Але Ерешкігаль її впевнено тримала під контролем.

— Ти знаєш про мене, вірно? — висловив він припущення.

— Про те, що ти у нас дранґуа з душею? Так, чула цю історію, проте не сильно в неї вірила. Дівча занадто наївне. Світле, цікаве, але ще в тому стані, коли вірять, що краса і любов врятують світ.

— З нею все гаразд? — подався вперед Кіран. Усвідомлення того, у кого саме опинилася Злата, змусило його жахнутися.

— Ну, дівча ледь не перетворилося на шмат криги, проте за відновлений шматок візерунка буття, гори вирішили, що вона їм потрібна живою. Тож запевняю тебе, вона дуже непогано почувається. Хатинку має, над нашим з Хетечем образами попрацювала, та й спить під наглядом Духу вогню, який особисто організував її порятунок.  

— Але…як? — Кіран розгублено дивився на бабцю. Називати її Найдвар заважала грізна магічна тінь, проте і для символу Земель неповернення вона мала занадто незвичний вигляд.

Ерешкігаль хмикнула, перевела погляд на яскраве сонце, потім опустила на зелену долину внизу, за якою темніла стіною магія Володаря.

— Скажи мені, дранґуа, навіщо ти тут? —  спитала вона замість відповіді. —   Що тобі треба від цієї дівчини?

— Її без попередження закинули до гір Забуття, до твоїх земель. Я мав спробувати її врятувати.

— Ти б не встиг. Не мав шансів.

— Тоді б полишився поряд з нею… — опустив голову Кіран.

— Дивне прагнення, як для пазуря Володаря. Навіть відтятого. Тобі не здається?

— Вона… змінює…

— Кіран! — раптом пролунав дзвінкий дівочий голос.

Дранґуа та Найдвар озирнулись. Від будинку, просто по снігу до них мчала Злата у жовтій, вишитій блакитними квітами сукні. Сніг за нею танув, розбігаючись струмочками та оголюючи землю.

— Ти живий! — радісно кинулася вона на шию Кірана. — Я думала, що більше тебе не побачу…

— Це ж ти зникла, а не я… — розгублено посміхнувся Кіран, обережно обіймаючи дівчину та плавно трансформуючись до людиноподібного образу.

— Найдвар сказала, що дранґуа з душею не жилець. І що я тебе ніколи більше не побачу! — видихнула дівчина.

— Це ж треба так недоречно прокинутися, — скривилася бабця. — Дитино, а ти можеш перейматися станом цього невмирущого монстра не на вулиці? Чи робити то принаймні взутою? Я не впевнена, що твій цікавий організм настільки полюбляє переохолодження, а лікувати його непросто, — Найдвар красномовно і відверто невдоволено подивилася на босі ноги дівчини.

— Вибачте… — знітилася Злата, пригортаючись до Кірана. І від цього її такого беззахисного й водночас довірливого жесту йому перехопило подих.