Розділ 19

Любонька

Варто було Радомиру зникнути, як з його кімнати вилетіла Ія та почала кружляти на шаленій швидкості під стелею. Любонька, яка стурбовано підбігла до бабусі, не звернула увагу на поведінку драконесси. А от Ганчимег спочатку розгублено підняла погляд, а потім, коли навколо Ії почало формуватися біле світло, вхопила онуку за руку та поспіхом вискочила з будинку. За ними побіг Сулд.

Любонька не розуміла, куди й чому її тягне бабуся. Кілька разів намагалася озирнутися. Спочатку дівчинка помітила світло з вікон, ніби всередині засвітило сонце, потім те світло огорнуло дім. В цю мить бабуся теж озирнулася, спіткнулася й впала, посох з її рук вислизнув. Любонька теж не втрималася на ногах і впавши на траву, боляче вдарившись коліном об якийсь камінчик.

— Куди ми…, — почала говорити дівчинка й замовкла на півслові, бо їх дім раптом перетворився на стовп вогню.

Широко розплющивши очі вона дивилася на високе біле з зеленими спалахами полум’я, що охопило весь будинок. Сулд, який притулився до ніг Ганчимег, тихенько заскавучав.

Любонька несвідомо простягнула руку до бабусі, збираючись попросити її щось зробити, накинути закляття гасіння, чи ще щось, коли пролунав гучний тріск. Просто зі стовпа вогню, зеленою зіркою вилетіла вгору драконесса й блискавкою гайнула на південь, в бік володінь драконів. А Любонька опустила руку, пригадавши, що вогонь дракона не загасити.

 Вогонь тим часом витягнувся високою свічкою, закрутився і раптом його верхівка пірнула у центр пожежі, а все інше полум’я хвилею метнулося в сторони. Любонька та її бабуся тільки й встигли, що прикритися руками в очікування неминучої смерті. Але гаряче повітря дихнуло їм в обличчя і… розвіялося. Любонька обережно прибрала руку. Вогонь зупинився в межах драконового кола, що завжди їм слугувало захистом. Але зараз це було коло попелу. Ідеально рівного, без жодного горбика, наче їх дім був побудований з жмені сухого листя. Любоньки встала, пройшла кілька кроків, простягнувши руку, торкнулася пальцями ще теплого срібного попелу. Зачерпнула жменю. Вітер сердито здув його, розвіявши по зеленій траві біля ніг дівчинки.

— Як же так… Що це? — шоковано озирнулася вона до бабусі.

— Ціна мого вибору… Знову. Що не вибирай, отримаєш сам попіл, — відсторонено, немов в трансі відповіла бабуся.

— Якого вибору? — спитала ошелешено Любонька.

— Це ж треба, а я завжди думала, що Ія уміє лише захищати. А вона, виявляється, може й карати. Яке невчасне відкриття, — проігнорувала питання онуки бабуся. Потім поглянула на сумку у своїй руці, яку весь цей час тримала, і її погляд зосередився.

— Але за що карати? — Любонька нічого не розуміла.

— За неугодні їм пріоритети. Їм недостатньо всіх моїх втрат, вони очікували, що я ризикну всім. Але я вже ризикувала й не раз І не лише я! І куди це всіх нас привело? — бабуся дивилася в бік, де зникла драконесса. На її обличчі було стільки гіркоти, обурення, образи, люті… Любонька ніколи її не бачила такою.

Раптом Ганчимег тряхнула головою й рвучко повернулася до онуки.

 — Відправляйся негайно до міста. Я дам тобі адресу людини, до якої ти звернешся. Тут все необхідне для твоєї подорожі. — простягнула вона сумку.

— Тобто в місто? Чому? Навіщо? А ти? Чому Ія спалила наш дім? За що? Що взагалі трапилося? — очі Любонька почали застеляти сльози.

— Люба! — так гримнула на неї бабуся, що Любонька здригнулася й розгублено закліпала. Дивилася на бабусю і майже не впізнавала. Такою вона її ніколи не бачила. Губи стиснуті в тонку білу лінію, очі нагадують шматки брудного льоду, а навколо тіла струменить якась сива магія. Перед Любонькою ніби стояла незнайома людина. Зібрана, холодна, грізна, схожа на смертельно гостру струну. Вперше дівчинка зрозуміла, чому її бабуню називають «Залізна квітка». В цю мить енергія бабусі була така ж жахаюче гостра, вібруюча, як у тієї хижої, сталевої рослини, що здатна вижити у найтемніших ущелинах.

— Береш коня і їдеш в місто. Ось адреса, ім’я та моє супровідне послання, — Ганчимег висмикнула з-за поясу невелику чорну пластину та вклала її в сумку онуці. Кинула кличне закляття, на яке з лісу обережно вийшов їх сірий кінь.  —  І полишаєшся у тієї людини доти, доки я за тобою не прийду. Все ясно? — тон не передбачав заперечень.

— Так…, — Любонька відчувала, як зрадливо трусяться її губи. Стримуючи схлипування перекинула сумку через плече, заскочила на коня. Озирнулася на бабусю, яка стояла прикривши очі.

— Бабусю… — тихо почала було Любонька.

— Ти досі тут? Вперед, щоб за мить я не чула й тупоту копит! — гримнула Ганчимег, навідліг хльоснувши  коня магічним батогом. Кінь рвонув, змусивши дівчинку поспіхом вчепитись в гриву, та активувати магічне сідло.

— Бабусю… — крізь сльози схлипувала Любонька. Вона хотіла спитати «А ти точно за мною приїдеш?», але кінь вже мчав і дівчинка розуміла, що ще довго не зможе його спинити. Магічний батіг занадто ефективна штука.  

Ганчимег опустила погляд на собаку, що тихо підвивав біля її ніг та розгублено крутив головою.  

— А ти чого сидиш? Тобі теж батога продемонструвати? За нею, Сулде! Ти її охорона!  — гримнула на нього жінка і пес спочатку аж присів на задні лапи, а потім підскочив й помчав за дитиною.