18.2

Кіран

Кіран щодуху летів на північ. Через особливості магічного фону гір Забуття відкрити повноцінний, а головне безпечний портал до них може хіба що Володар, але й для нього то непростий процес. Тому дранґуа навіть уявити не міг, який артефакт спалила Ганчимег, щоб утнути таке. І сильно сумнівався, що вона в цей момент думала про безпеку дівчини. Мета ж була відвести небезпеку від себе… А Кірану, щоб відкрити портал хоча б до сусідніх з тими горами земель, необхідно було спочатку покинути гірську гряду з Долиною Духів. Тож довелося досить довго банально махати крилами, вкладаючи в ті махи максимум доступної магії. А ще страх за Злату і лють на Залізну квітку, яка не вперше відкупається чужими життями. Колись ця донька древнього народу викупила життя свого коханого, віддавши Володарю суперницю. Сильну чародійку народу ургамал. Здається, її звали Найдвар. У Володаря на ту красуню були великі плани, хоч, наскільки пам’ятав Кіран, реалізував він не всі. Але таки зміг перетворити надію повстання на уособлення жаху для більшості народів. Ці знання спливали в пам’яті Кірана, дивуючи тим, які реакції викликають. Він немов дивився на все іншими очима. Те, що колись сприймалося, як беззаперечний успіх Володаря, зараз видавалося жорстоким знущанням. Бачення світу Володаря нині видавалося кривим чорним дзеркалом, яке існувало лише тому, що реальність не могла пробитися крізь суцільний густий туман. І Кіран зараз почувався так, наче потрапив в тонкий промінь світла, що проколов цей туман, показавши світ поза чорними межами. Й страх втратити той промінь був неосяжним.   

Кіран полишив за спиною гірську гряду та нарешті пірнув у портал, щоб за мить опинитися за пів світу перед іншими значно вищими та похмурішими горами. Вони височіли за чорною пустелею, яку не могла подолати жодна жива істота. Лише Володар і його дранґуа. Але Кіран про це навіть не згадав, його гнало вперед відчуття, що він катастрофічно спізнюється. До того ж він картав себе, що не спитав Ганчимег, куди саме вона відправляла Злату. Навряд чи Залізна квітка змогла б точно вказати місце, але, може, здатна була б озвучити хоч якийсь орієнтир. Адже гори Забуття це неосяжний простір, з численними долинами, заповненими снігами та туманами забуття, неприступними вершинами, гострими скелями, бездонними та заповненими віковою кригою ущелинами. І все це  наповнене потужними вихорами хаотичної дикої магії.

З південного боку хребта гори починалися раптово, піднімаючись нескінченною прямовисною стіною просто з чорних пісків, ніби хтось акуратно відрізав гірську гряду гігантським ножем.  Кірану довелося довго підійматися аби подолати перший бескид. А варто було злетіти над ним, як мороз вмить вчепився в тіло крижаними пазурями. Кіран активував додатковий магічний захист, відмітивши, що тіло уповільнено підлаштовується під екстремальні умови. Позначалося неповне відновлення та важка дорога. А попереду була ще важча.

Дранґуа кружляв над горами, намагаючись розгледіти чи відчути хоч якісь ознаки життя. Проте навкруги панували лише сніг, мороз та крижаний вітер. Щодалі Кіран летів на північ, то дужчав мороз, набирав сили та ставав підступнішим вітер, шмагаючи несподіваними поривами. Все більше сил вимагало лавірування між гострими скелями. Це та концентрація на пошуках завадили Кірану вчасно помітити чорний магічний буран, що налетів з півночі. Тож шалене поєднання вітру, збуреної магії, снігу та криги, що блискавично розповсюдилося горами, якоїсь миті просто вгатили дранґуа в прямовисний схил. Й сила вітру була така, що Кіран навіть не впав, а деякий час так і висів, намов приклеєний до скелі. Втім, цього вистачило, аби дранґуа трохи оговтався, згенерувати захисне закляття і спробувати прорватися крізь скажену суміш стихії та магії. Старої магії Володаря, яка немов зірвалася з прив’язі та шаленіла в танку чистої люті.

Попри всі здібності і те, що дранґуа не сприймався магією бурану, як ворожий елемент, Кіран ледве міг летіти. Дрібне каміння та крига, які носилися, немов кулі ще й по заданій п’яним магом траєкторії, впивалися в тіло попри весь магічний захист. Крила тріпало та вивертало так, що Кірану кілька разів здавалося, що якесь з них зараз відправиться у самостійний політ. Стихія то намагалася пожбурити впертого дранґуа у тумани забуття, що тріпотіли над долинами брудним ганчір’ям, то розмазати об скелі, то забити між гострими наростами давньої криги.

Шаленству бурану не видно було кінця й краю, а от сили Кірана стрімко танули, як і надія знайти Злату. Але він просто не міг здатися. Не міг допустити, прийняти її смерть. Принаймні доки живий сам. Він відчайдушно чіплявся за думку, що один раз ця дівчина вже врятувалася, попри неможливість такого порятунку. То може й цього разу їй пощастить? Здоровий глузд та досвід кричали, що у бурані, котрий ще трохи і перетре на порох дранґуа, не може вціліти людина, але душа, душа не могла змиритися.

Під натиском лютого переплетіння стихії та магії розпорошувалися залишки сил Кірана, йому ставало все важче вивертатися з крутих піке та ухилятися від скель, що виникали перед ним розмазаними чорними примарами. Він вже не знав де земля, а де небо, не бачив нічого окрім багряно-чорних спалахів магії в оточенні снігу та криги, майже не відчував нескінченних ударів та порізів від летючих уламків криги. Хіба що коли в спину прилетів величезний камінь, промайнула думка, що цей «подарунок» його навічно й поховає в цих горах. Але дранґуа ще якось вивернувся з-під тієї напасті. Та ледь встиг зробили наступний змах крилами, як буран пожбурив в нього інший шматок криги зі снігом. Кірана буквально знесло вбік нещадно запорошивши очі. І тут його раптом накрила тиша. Первісний інстинкт виживання змусив розкрити крила, але першої миті Кіран був щиро переконаний, що це кінець його існування. Але тут крижана брила, що його несла, раптом гучно тріснула і перестала врізатися в тіло. Розплющивши очі Кіран виявив, що завис у повітрі, а от шматок криги падає чітко вниз, до чорно-зеленої долини. Кіран розгублено кліпнув. Зелень? Ледь помітна, як молоденький пух, це був навіть не колір, радше відтінок, але відтінок зелені! В горах Забуття! А ще  тепло… Й гострий аромат весни.