Розділ 18

Радомир

Радомир прокинувся від того, що хтось нещадно трусив його за плече. Ледве розплющивши повіки, він з подивом виявив, що вже ясний день, а над ним стоїть Любонька. Спроба встати ледь не завершилася тотальним фіаско. Стан був такий, наче він обкурився коноплі, а потім запив це дідовим перваком. І це такий ефект дала одна нещасна самокрутка? Та їхній тютюн треба здати на експертизу!

Думки повзали обкуреними бджолами, тому Радомир категорично не міг зрозуміти куди пішла Злата ще й з хлопцем, котрий її вже здавав в полон. Те, що цей типчик невимушено відрощує крила, ганяє між світами й розказує щось там про відроджену душу, ще не привід записувати його в романтичні лицарі! Ні, його мрійниця-сестричка, звичайно здатна докопатися до совісті у людей, які про її наявність і не підозрювали, але не варто аж настільки вірити в себе! І це точно не привід кудись завіятися в настільки сумнівній компанії! Та в порівнянні з Кіраном, всі попередні залицяльники Злати, включно з тим, який мав дві судимості, здавалися просто вершиною благонадійності! Принаймні ніхто з них не намагався її посадити в клітку!

 Радомир постарався зібратися, вмовити організм згадати, як вдягатися (дідько, та що ж тут за тютюн?) та навіть вийшов з кімнати, плануючи спочатку попросити у Ганчимег щось від головного болю, як раптом скроні пронизав холод. Радомир полегшено прикрив повіки, бо від цього раптом відступив головний біль, а коли розплющив очі, щоб спитати у Любоньки, що це було… виявив себе на незнайомій вулиці.

— Ну хоч голова не болить… — отетеріло промовив Радомир роззираючись. А ще подумав, що щелепу вже час підв’язувати, щоб не відвалилася, від цього нескінченного атракціону. Мало того, що сестра невідомо куди гайнула у сумнівній компанії, так і його знову кудись занесло. І було б непогано зрозуміти куди. Радомир дістав з-під сорочки камінь-мандрівник, вперся в нього сердитим поглядом. Камінець флегматично поблискував на сонці, вдаючи саморобну прикрасу без жодних викрутасів.

— Ти б хоч додаток який намагічив, для обміну інформацією. Карту там, гугл навігатор… — безнадійно дорікнув йому Радомир та знову сховав камінь під сорочку. Роззирнувся. — І де мені шукати якогось троля для налагодження діалогу з каменем? Тут би себе знайти…

 Поселення навкруги було акуратним, явно цивілізованим, проте абсолютно незнайомим. І чомусь Радомира гризли сумніви, що взагалі людським, попри те, що, на перший погляд, наче нічого кричущо-незвичного і не було. Світлі, трохи незвичної архітектури будинки у два-чотири поверхи (втім він і незвичніші конфігурації бачив), акуратні квітники, ряди шароподібних дерев з темно-бордовим листям в білу крапинку, викладена білими плитами дорога. Все, наче, цілком списувалося в особливості незнайомого, але людського локалу. Навіть вуличні ліхтарі стилю «п’яний коваль - накурений склодув» можна було списати на оригінальні смаки місцевої влади. Але… Але щось у всьому цьому поєднанні «муляло» Радомира. Якісь дрібні деталі, які свідомість ще не обробила, а інтуїція вже тягнула руку, як надміру активний відмінник посеред класу двієчників. От тільки залишки адекватності в компанії з примарною надією на щось менш екзотичне, сильно хотіли запхати ту інтуїцію під парту.

У повітрі витав незнайомий запах, листям дерев шурхотів вітер. В це шурхотіння впліталися співи птахів і ще якісь ледь чутні невизначені звуки. Радомир під них навіть асоціацію не міг підібрати. Перехожих не було, але десь попереду, ніби, чутно було якийсь гомін. Радомир неспішно попрямував вулицею, котра плавно вигиналася і невдовзі приєдналася до ширшої. А тут вже перехожі були. І їх вигляд натякав, що це —  точно не звичний для Радомира світ.  

— Любителі комік-кону за таке б душу продали, — приречено зітхнув він, проводжаючи поглядом  блакитноволосу панянку у вбранні а-ля «втеча з аніме» і з крилатим песиком на повідці.  І все б нічого, але той песик невимушено помахуючи крилами та шипастим хвостом, періодично злітав, обнюхуючи гілля дерев на рівні голови дівчини. Втім, ця дівчина хоч мала вигляд людини, чим могли похизуватися далеко не всі. Та що там, тут навіть антропоморфність не у всіх була. Різноманіття було настільки разючим, що Радомир навіть не здатен був дивуватися (подив нахабно звалив з класичним «Та ну нах!»). Лускаті або вкриті хутром тіла, звіроподібні морди, величезні очі з вертикальними зіницями, блідо-зелена шкіра, пухнасті хвости, волосся-змії (в Радомира ледь не врізалася маленька, на вигляд п’ятирічна, Медуза-Горгона), якісь павукоподібні істоти, наче кладені з суцільних сталевих голок.

Радомир повільно видихнув, почекав доки інстинкт самозбереження запакує паніку в гамівну сорочку і неквапливо пішов вулицею, вдаючи безтурботного туриста. Подумаєш, вважатимемо, що просто зазирнув на студію «Марвел», де раптом ожили всі віртуальні спецефекти. Трішки почало сіпатися око, але в цілому Радомир міг пишатися своєю витримкою. Особливо тим, що за деякий час зміг звернути увагу й на щось інше, окрім різноманіття перехожих. Наприклад на те, що тут не було жодних ознак дротів, антен, колісного транспорту. Всі або ходили пішки, або носилися на якійсь подобі міні-тайфуна. Побачивши перший такий «самокат», Радомир буквально «завис». Але юнак, ноги якого нижче колін охоплювало це дивне сіре явище, промчав і за мить зник за поворотом. Радомир розгублено почухав щелепу й попрямував далі витріщаючись на місцеві вивіски, що нагадували кадри з Гаррі Поттера (рухливі зображення періодично визирали чи висовували кінцівки з пласкої поверхні). Перехожі розмовляли незнайомою мовою, а написи, які іноді зустрічалися, Радомир навіть приблизно не ідентифікував (якась суміш завитків і рисочок, що нагадували порубані сокирою тріски).