17.2

17.2.

 Вдруге Злата прокинулася від тихої пісні. Кімната була та сама, але за вікном вже панувала ніч та заметіль, а приміщення освітлювали теплі вогники, що висіли в темних кріпленнях під стелею. Це були не свічки й не лампи, а такі собі мінісонечка, від яких поблискував золотом весь інтер’єр: стіни, стеля, підлога, портьєри, котрі закривали більшу частину вікна, меблі. А ще цього разу в каміні танцював вогонь. Фіолетово-рожевий. І не на дровах, а на купці чи то скла, чи то прозорих каменів. У кріслі біля каміна, боком до Злати, сиділа сухенька бабця у строкатому, ніби зібраному з засушених пелюсток, вбранні. Здається, це саме вона співала. Мова була незнайома, а от мелодія відгукувалася якимись далекими щемливими спогадами, відчуттям, що треба лишень трішки покопирсатися у пам’яті й Злата згадає, зрозуміє слова.

— О, наш сонячний зайчик прокинувся? — повернулася до дівчини бабця. Пісня стихла, а голос незнайомки нагадував шелест весняної трави. Злата не знала чому саме трави, ще й весняної, проте асоціація була на диво стійка. Можливо тому, що сама бабця була явно не людиною. Щось антропоморфно-рослинне. Світло-зелена шкіра нагадувала кору молодої верби, пальці на руках були тонкими й гнучкими, як гілочки лози, а біле, з ледь помітним золотавим блиском волосся мало вигляд пухнастих пасм ковили. Загалом ця бабця нагадувала тендітну засушену квітку. І ця квітка уважно дивилася на неї синіми, немов весняне небо, очима. На диво яскравими, ніби саме в очах зосередилося все життя цієї істоти.   

— Та…Ніби прокинулася. А не підкажете, де саме? І хто ви? Як вас звуть? — спитала Злата, відчувши, що страшенно хоче пити. І тут помітила, що бабця тримає в руках кухоль з чимось гарячим.

— Звуть по різному і не часто, — повела плечем бабця, — Мара, Калі, Ерешкігаль, Нікс,  Ізанамі.

— Е-е-е, якісь занадто похмурі імена для такої чарівної пані з ароматним чаєм, —  трохи розгубилася Злата, бо почуті варіанти якось зовсім не асоціювали з персоною, що сиділа поряд. От ні разу ця затишна бабуся, нехай і не людського походження, не походила на якусь богиню смерті.

—  Чарівної, кажеш? — бабця зацікавлено подивилася на дівчину, опустила погляд на чашку у своїх руках. — З чаєм? Цікаво… Ну гаразд, — вона раптом тепло усміхнулася та простягнула чашку дівчині. — Гарячий чай з травами тобі дійсно не завадить.

— Дякую, — Злата акуратно присіла й потягнулася до кухля. Чай виявився чудовий: приємно теплий, солодкий, з терпким смаком та насиченим ароматом. Якраз те, чого потребувала Злата. — А друзі вас як іменують? — підняла вона погляд на незвичну істоту.

— Друзі? Занадто давно у мене не було друзів… — задумливо мовила хазяйка переводячи погляд на вогонь в каміні. — Але колись мене звали  Найдвар... До того, як я опинилася тут.

— А тут, це де? — вирішила уточнити Злата насолоджуючись чаєм.

— Гори Забуття, або Земля без повернення. Місце, куди Володар відправляє тих, кого не можна вбивати, але й відпустити боїться.

— Щось у мене прямо турне по в’язницях Володаря, — округлила очі Злата. — Можна я до вас теж звертатимусь Найдвар? Бо ви для мене зовсім не схожі на Мару. От ні разу не чула про богинь смерті, які рятують дурненьких жабок-мандрівниць, на зразок мене.

— Тебе врятувала не зовсім я, — посміхнулася бабця. — Тебе врятував він, — вона вказала  рукою  в бік каміна.

Злата  спантеличено перевела погляд на камін. Камін? Вогонь? Щось новеньке. Її уява швидко намалювала пошукову операцію у виконанні вогню, чи прогулянку мармурового каміна горами і Злата ледь не вдавилася чаєм. Так, уяву треба трохи прикрутити.

— І він, — кивнула бабця в інший бік.

Дівчина повернулася. Розгублено втупилася поглядом у велику накриту темною тканиною скриню (уява послужливо домалювала каміну компанію, здоровий глузд попросив звільнити уяву). Златі захотілося чогось трохи менш незвичного і живого. Й тут зі складок тканини визирнула біла трикутна мордочка. Чорні оченята-намистинки, носик, довге пухнасте тіло. Тваринка, схожа на горностая, метнулася до краю скрині, зацікавлено подивилася на Злату.

— Який красунчик! — радісно посміхнулася Злата звірятку. Те піднялося на задні лавки, витягнувши довгу шию, ледь чутно пискнуло й злетівши зі свого місця, метнулося кімнатою та прудко сховалося за бабцю.

— Красунчик, кажеш… Хетеч, у нас цього разу ду-уже цікава гостя, — мовила бабця погладивши тваринку, що наполохано визирнула з-за її спідниці на дівчину.  — Не даремно за нею пішли в завірюху

— Завірюху? — Злата з подивом поглянула на бабцю. — Була ще й завірюха? Я пам’ятаю лише зоряну ніч… До чортиків холодну.

— Вона й була така, доки хтось в процесі перетворення на бурульку не підняв буран, змітаючи сторічні закляття. Не розкажеш, як такого загадкового сонячного зайчика занесло в ці краї?

— Розказати то розкажу, але навряд чи ви в тій розповіді знайдете відповіді, —  зітхнула Злата. Проте бабця явно чекала, тож дівчина їй розповіла звідки вона загалом і про свої «турне» в’язницями Володаря.

Найдвар слухала не перебиваючи. Іноді хитала головою, іноді прикривала очі, немов так їй було зручніше слухати, а коли Злата завершила розповідь, скрушно зітхнула.

— Поспішила, Ганчимег. Пожбурити до гір Забуття живий місанделег — як мінімум нерозважливо. А зробити це так підступно, зовсім некрасиво, як для представниці славного роду, — мовила бабця, знову поглянувши на полум’я в комині. — Втім, і нерозважливі вчинки іноді приносять зиск.