Розділ 17

Любонька

Любонька прокинулася від того, що бабуся щось поспіхом збирала у її кімнаті. А у вікно зазирало яскраве сонце. Останнє Любоньку трохи спантеличило, бо зазвичай вона прокидалася зі світанком. Дівчинка вже збиралася спитати бабусю, що трапилося, як та озирнулася до неї. І вигляд бабуся мала незвичний. Розтріпана, очі гарячково блищать.

— Підйом і піди зніми з Радомира сонне закляття, — наказала Ганчимег й повернулася до свого заняття. Закинула до похідної торбинки кілька речей онуки, повернула одну з полиць та відкрила потаємний сховок кристалів.   

— А звідки воно на ньому? — щиро здивувалася дівчинка.

— Довелося накинути, аби під ногами не плутався

— Та він наче не Сулд, щоб під ногами плутатися… Щось трапилося? — розгублено спитала дівчинка зіскочивши з ліжка та одягаючись.

— Так. Ні, —  невлад відповіла бабуся, згрібаючи всі кристали до торбини.

— То так, чи ні? — посміхнулася Любонька збираючи волосся в хвостик та прямуючи до виходу.

— Ще ні. Але Злата пішла з дранґуа, а до нас скоро прибуде Володар, — відповіла бабуся, вискакуючи з кімнати за дівчинкою та крокуючи до сходів.

— Володар? До нас? — Любонька перелякано застигла. — За нашою Златою? Ми її не віддамо! — обурено почала дівчинка й збилася, помітивши вираз обличчя бабусі. Так бабуся зазвичай дивилася на мерців, яких вони іноді знаходили ранком в лісі. Суміш жалю та суму. — Правда ж, не віддамо?

— Звичайно не віддамо. Не можна віддати те, чого у нас немає. Біжи вже! — силувано посміхнулася бабуся й почала спускатися на перший поверх. Любонька полегшено видихнула й помчала до спальні Радомира.

Гість прокидався довго, наче його обпоїли сонною травою, а не накинули легеньке сонне закляття. Любоньці довелося його довго шарпати, доки він нарешті відкрив очі. А потім ловити, щоб не впав з ліжка, бо його хитало, як п’яного. Радомир скаржився на головний біль та невдоволено бурмотів щось про підступність місцевого тютюну. А коли почув про те, що Злата пішла з дранґуа, так вирячився на дівчинку, що вона перелякалася, що в нього й очі повипадають. Але ні, повернулися на місце, мабуть тому, що він широко розкрив рота, явно збираючись сказати щось неприємне. Проте потім рвучко закрив, так що аж щелепи клацнули, й пробурмотів щось про невиправних мрійниць та  що мама вчила не лаятися при дітях. Власне Любоньку теж сильно здивувала новина про Злату. Як вона могла піти з тим гидким дранґуа? Куди? І чому? І чому нічого нікому не сказала? Може, він її вкрав? Напевне, він її вкрав! 

Дівчинка вже збиралася поділитися цією думкою з чоловіком, як звернула увагу на Ію, котра знову сиділа в його кімнаті. Незвично тихо сиділа, просто таки старанно вдавала оздоблення шафи. От тільки те «оздоблення» дуже уважно спостерігало за людьми. І чомусь під її поглядом дівчинка не змогла озвучити свою думку. Та й взагалі раптом відчула себе трохи незатишно та, можливо, вперше усвідомила, що Ія не просто кумедна магічна тваринка, а дракон. Розумне втілення магії. І та магія цієї миті чомусь нагадувала блиск занесеного над головою меча. Любонька розгублено кліпнула, відігнала дивне відчуття та вийшла з кімнати гостя. За хвилину за нею, незграбно накидаючи сорочку та потрушуючи головою, ніби намагаючись розігнати в ній туман, вийшов Радомир. Його помітно похитувало.

— А де Ганчимег? — спитав чоловік, поправляючи ланцюжок з каменем-мандрівником на шиї. (Ланцюжок йому намагічила Любонька, якій несила було дивитися, як цей кумедний безмагік кожного разу лається, виявивши в якійсь з кишень «причепу-камінь»).

— Здається, на кухні, — відповіла дівчинка дослухавшись. З кухні долинув жалібний дзенькіт скла. Невже, бабуся щось розбила? Її стан все більше турбував Любоньку. За все життя дівчинки, бабуся розбила лише один графин, та й то для того, щоб показати онуці, як працювати з друзками скла.

— Гаразд, тоді я… — почав було Радомир, але тут камінь на його шиї засвітився бірюзовим сяянням, яке розгорнулося широким віялом навколо чоловіка і… він зник. Тільки зблиснув наостанок зірочкою.

Любонька зачудовано закліпала. Таких переміщень вона ще не бачила. Прохід крізь портали мав зовсім інший вигляд. Дівчинка провела спантеличеним поглядом залишкові бірюзові збурення, що розходилися хвилями, стрімко полишаючи будинок.

В цей момент з кухні вискочила бабуся. Побачивши ті залишки магії вона охнула й знесилено прихилилася до стіни.

— Ні, ні, це занадто швидко...

Злата

Злата ніби тонула у холодній воді. Над головою зблискувало золоте світло в оточенні блакиті, яке все більше віддалялося. Злату тягнуло вниз. Темрява ставала все густішою, холоднішою і коли дівчина вже торкнулася ногами крижаного дна мороку та майже змирилася з невідворотним, вона раптом почула далекий голос. Голос з далекого дитинства.

— Доню, простягни руку, я допоможу…

Злата здивовано підняла обличчя й побачила руку, що тягнулася до неї з золотих зблисків світла. Руку з таким знайомим шкіряним браслетом, зі вставленим в ньому адуляром. Злата раптом пригадала, що й у неї був такий браслет. Ідентичний батьковому. Вона змалечку носила його не знімаючи. Принаймні точно до смерті батька. Але куди ж він подівся потім?