16.2.

Злата

Злата, яка ще мить тому спала у м’якому теплому ліжку, раптом опинилася в снігу на схилі гори. Перелякано підскочила, обтрушуючись роззирнулася. Крижаний вітер хижим звіром вчепився в тоненьку піжаму, босі ноги обпік лід. Навкруги панувала  морозна ніч.

  — Та скільки ж можна? — обурено видихнула дівчина й не довго думаючи в пошуках укриття помчала до високої скелі, що темніла попереду. Ноги пекло, а вітер пронизував до кісток та старанно намагався її зрівняти з навколишнім пейзажем. І Злата розуміла, якщо впаде чи спиниться хоч на мить, можна буде одразу ставити собі на собі хрест. До того ж самій, бо навкруги жодного претендента на цю почесну місію.

Бігти було важко, бо снігу ставало все більше. В якийсь момент дівчина, провалилася в нього майже по пояс. Ледь вибралася, допомагаючи собі руками, які вмить закоцюбли, потім раптом вискочила на місцину вкриту льодовою кіркою. Але не встигла полегшено видихнути, як за кілька кроків пробила ту кірку, боляче подряпавши ногу. Та роздивлятися рану було ніколи. Подолавши кілька високих кучугур та полишаючи за собою вервечку кривавих крапель, Злата нарешті дісталася скелі. Забилася у перший-ліпший виступ під невеликим козирком. Видихнула. А от що робити далі не знала. Її трусило, іній вкрив волосся та вії, вона ледве відчувала свої руки та ноги. Обхопивши себе руками Злата відчайдушно вдивлялася в ніч, у пошуках хоч якогось вогника, орієнтиру, надії на порятунок. Але навкруги лише білів сніг, темніли гори, поблискували зорі та завивав крижаний вітер.

Куди вона потрапила? Як? Чому? Пригадався здивований погляд Ганчимег, за мить до переміщення. Ще й перелякала нещасну жінку. Втім, зараз би дівчина з нею не відмовилася помінятися місцями, чи хоча б отримати її вміння користуватися магією. Вогник там запалити, чи ще щось… Бо магія самої Злати, ота, загадкова, що могла рятувати й відновлювати, зараз жодним чином не проявлялася.

— Та хоч би ковдру дали в дорогу, — процокотіла зубами дівчина, не знаючи кого лаяти за це «турне». А ще намагалась придумати що робити. Проте жодної корисної думки в голові не було. Тільки згадки про крижані будинки ескімосів та думка, що вона ніколи, ніколи не любила зимові походи! Певно, не дарма…

Злата сіла, підтягнула коліна до підборіддя, обійняла їх руками, намагаючись втримати останні крихти тепла, але це мало допомагало. Дівчина майже не відчувала ніг та рук, а от зуби цокотіли так, що, здавалося, це має бути чутно за кілька кілометрів. Але слухати те цокотіння було нікому. Згадалися розповіді, що коли люди замерзають, то їм жарко. То чому ж їй так холодно?

Десь під серцем кольнуло відчуття чужого поклику, Злата закрила очі й спробувала дотягнутися, допомогти хоч комусь, раз собі вже не може… Але сили занадто швидко покидали її.

— Вибачте, не можу… — прошепотіла вона заплющуючи очі.

Кіран

Полишивши Злату, а точніше попросту дременувши від особи, яка спонукала його на якісь абсолютно неприпустимі вчинки, Кіран довго блукав долиною. Відсторонено роздивлявся візерунок магії цього місця та духів, які дійсно почали змінюватися. Якщо ця дівчина здатна змінювати духів смерті, то які він має шанси опиратися? І чи бажає? Кіран усвідомлював, що те, що він відчував та робив поряд зі Златою, суперечило логіці та інстинкту самозбереження. Суперечило всьому, що становило основу його життя, скільки він себе пам’ятав. Але… Але замість обурення він чомусь ледве стримував шалене бажання повернутися, пробити захист драконячого кола, залетіли до її кімнати й продовжити… Продовжити що? Кіран завмер, усвідомлюючи, що додумати цю думку важко. Вона немов руйнувала всередині нього щось велике, холодне й монументальне. Цей стан лякав та надихав одночасно.

Кіран потрусив головою, присів, а потім і розтягнувся на траві. Споглядаючи нічне небо раз за разом прокручував в голові все, з моменту зустрічі з цією дивною дівчиною. І ці спогади, ці думки наповнювали його незрозумілою силою, життям. Навіть якимось захопленням. Він почувався, немов пересохле озеро в яке вливається відроджене джерельце. Кіран не думав, що здатен у такому стані заснути. Але якось непомітно заснув. І снилося йому щось невимовно світле, радісне, далеке…

Прокинувся він від магічного сплеску. Ще навіть не до кінця усвідомивши, що саме відчув, зірвався з місця й рвонув до Злати. Вже в польоті намагався ідентифікувати той сплеск. Стара магія. Сильна. Небезпечна. Не Володаря. Зблиснула й зникла прихопивши з собою маскувальне закляття, що оповивало долину.

Духів, що зібралися навколо дому Ганчимег, просто знесло потоком повітря, коли чорний крилатий силует з розгону налетів на драконячий бар’єр. Бар’єр спалахнув зеленим, а Кіран розлючено засичав, потираючи обпечені руки. Приземлився, вхопив перший ліпший камінь й кинув у вікно. Віконні кристали спалахнули, гасячи атаку. Кіран у відчаї заметався периметром. Він повинен розбудити, попередити її!

Раптом вхідні двері повільно прочинилися і на поріг вийшла Ганчимег. Кіран полегшено видихнув, проте за мить роздивився відблиски магії, які оповивали жінку рваними пасмами, й відчув як всередині щось похололо від недоброго передчуття. Від здогадки, яку він не хотів приймати.

— Чого тобі посеред ночі? Вирішив перевірити захист мого дому? — втомлено промовила Ганчимег, кутаючись у довгий плед.

— Погукай Злату, — попросив Кіран намагаючись вгамувати емоції.

— Вона пішла, — глухо відповіла жінка.