Розділ 16

Ганчимег

Коли ніч впевнено опустилася на Долину, а всі в домі заснули, Ганчимег тихо встала з ліжка. Дістала з тримача на стіні велику білу луску дракона, навколо якої тьмяно мерехтіли магічні плетіння, від якого тягнулися ледь помітні ниточки за межі дому, охоплюючи територію в кілька кілометрів навколо. Саме одну з цих ниточок маскувального закляття і помітив Кіран.

Ганчимег зітхнула, усвідомлюючи, що використовує останній свій артефакт подібної сили, але почала плести ще одне закляття, вплітаючи його у вже наявне. Це завдання було складне й потребувало максимальної зосередженості. Проте зараз це було добре, бо дозволяло жінці на якийсь час позбутися важких дум.

Поява та відновлення Златою дранґуа стало для Ганчимег неприємною несподіванкою, але те, що він розповів – справжнім потрясінням. Ганчимег з дитинства мріяли про відновлення Долини. Цю мрію вона несла крізь все життя, нею запалила всю свою сім’ю. Й саме через цю мрію її донька та чоловік потрапили під гнів Володаря. Тоді Ганчимег і наважилася на те, що пекло її душу досі – угоду з Володарем. Її лояльність в обмін на життя онуки та примарну надію колись повернути доньку та чоловіка заточених у кристали в печері Акон Кавак. Але тепер повертати було нікого. Примарна надія згоріла. І винна у цьому виявилася ця світла дівчинка, яка принесла надію на відродження Долини. Злий жарт Долі…

Ганчимег не розказувала Любоньці, що її мама не загинула, а потрапили у полон до Володаря. Вважала, що краще дитина змириться з цим, аніж плекатиме надію і намагатиметься пробитися до кристальної печери, як колись сама Ганчимег.

Ганчимег плела закляття, а перед очима стояли спогади. Її життя, її боротьба, її сподівання, її жертви. Нарешті вона на порозі здійснення своєї мрії, але замість радості в душі переважно попіл… І прийняті рішення, які за жодних обставин не прийшли б до її юної голови.

Закляття поступово розчиняло драконячу луску вплітаючи її енергію у складний візерунок, що складався навколо ніг Ганчимег. Голова жінки ставала все важкою, губи ледь слухалися, але Ганчимег вперто продовжувала плетіння з тугою згадуючи дідуся, який нерідко повторював: «Пріоритети, історію завжди вирішують пріоритети. Іноді рідна піщинка, варта цілого світу». Тепер Ганчимег його розуміла. Багато чого розуміла. От тільки те розуміння зовсім не додавало щастя. Наскільки ж простіше було бути юною категоричною максималісткою, яка кидала діду в обличчя звинувачення у боягузницьтві.

Коли Злата з’явилася в Долині, Ганчимег без роздумів активувала магічне маскування, використавши один з останніх артефактів діда. Тоді це здавалося виправданим. Але поява дранґуа, який це маскування відчув і його новини про угоду Володаря з духами, все змінили. Тож тепер Ганчимег старанно вплітала всі залишки енергії артефакту в закляття й молилася, аби все вийшло. Вона мала лише один шанс. Варто зникнути цьому маскуванню й Володар помітить енергію каменя-мандрівника. А заради такої здобичі може й особисто з’явитися. Втім, вибрики цього каменю не входять до їхнього з Ганчимег договору, а порятунок одного з візитерів долини Духів, то звична для Ганчимег справа. Це Володар ніколи не забороняв. Камінь, швидше за все, спробує дременути від магії Володаря разом зі своїм «господарем». Тож головне, щоб на момент цього візиту в Долині не полишилося жодного сліду Злати.  

 В підсумку полишається лише дранґуа з душею. Але це не проблема. Він точно не поспішатиме до господаря з доповіддю, бо розуміє наслідки. Володар таке непорозуміння вирішить швидко – смертний вирок без жодних питань. Адже навіть натяк на можливість наявності душ у його «пазурів», може стати проблемою. А Ганчимег Володар в таких знаннях не запідозрить. Він занадто добре знає її ставлення до цих монстрів й навряд допустить думку, що вона здатна на дружні посиденьки з дранґуа.

А Долина таки має шанси поступово ожити. Ганчимег уважно спостерігала за гостями. Вплив Злати має тривалий ефект, який розростається з часом. Сама дівчина не полишає магічних слідів, але там де вона пройшла, зароджуються тихі й незбагненні процеси. Земля самостійно починає розчиняти біль, що її наповнив по вінця, а життя поступово проїдає суцільну пелену смерті, котра щільно та, здавалося, назавжди сповила Долину. Подібне не помітиш одразу. А якщо Володар і помітить, то точно не запідозрить в цьому Ганчимег, адже їй таке просто не під силу.

Ганчимег важко встала й піднявши прозорі, ледь помітні залишки луски дракона навколо якої мерехтіло блакитно-синіми кольорами магічне плетіння, повільно  вийшла з кімнати. Дослухалася до тиші в будинку і дуже тихо попрямувала до спальні Злати. Ноги майже відмовлялися рухатися, серце — приймати її рішення, проте жінка йшла. Вона мала врятувати єдину рідну душу. Навіть, якщо заради цього доведеться зрадити свої принципи та їх гостю. Іншого виходу вона не бачила.

Діставшись спальні Злати, жінка тихо прослизнула всередину та акуратно, але щільно зачинила двері. Дівчина спала й уві сні чомусь замріяно посміхалася. Ганчимег окинула її сумним поглядом, ледь стримала своє зітхання й обережно поклала залишки луски на голову Злати. Сплетене закляття  зблиснуло й плавно оповило дівчину. Ганчимег на видиху прошепотіла активацію закляття. Повітря навколо Злати засвітилося розчиняючи залишки луски дракона, а дівчина раптом розплющила очі. Щиро посміхнулася шокованій Ганчимег (та будь-яка жива істота під цим закляттям мала безпробудно спати!) і… зникла. Ганчимег притулилася до стіни й знесилено сповзла по ній долу.

— Вибач, дитино, але я не мала вибору…