Розділ 15

Злата

— Не торкайся її!! — крізь дзвін у вухах долинув до Злати голос Ганчимег. Й в тому голосі було стільки люті, що дівчина його ледь впізнала. Це ж треба, виявляється, ця добра гостинна пані уміє гиркати, як розлючений виконроб на будівництві. Тільки кидається не лопатами чи шпателями, а блискавками. Ще б зрозуміти чому.

Спантеличено розігнавши зірочки перед очима Злата озирнулася. Ганчимег з посохом, по якому бігали дрібні блискавки, стояла  за кілька метрів. З-за спини жінки визирала перелякана Любонька.

— Злата, швидко, до мене. Цей бездушний вип’є тебе до дна й не подавиться!

— Але він нічого не робив..., — розгублено промовила Злата, сідаючи на піску й зовсім не поспішаючи кудись бігти. — Я сама хотіла йому допомогти. Він тільки отямився.

— Ти наївна, як дитя! І не уявляєш, що таке дранґуа. Це носії волі Володаря, служать лише його інтересам. А ти ці інтереси порушила й продовжуєш!

— Я? Як? — кліпнула на неї Злата, подумки закотивши очі від оцього «наївна, як дитя». Звідки у всіх про неї таке помилкове враження?

— Ти самовільно полишила кристальну печеру, звільнила Ію, змінюєш наш світ. Володар прислав його за тобою!

— Угу, а перед цим намагався вбити. Якісно так. У вас трупи дранґуа вправніші у ловлі дівчат? — хмикнула Злата.

— Це був розрахунок на твою доброту! І він майже спрацював! — видихнула жінка, голос якої дрижав від напруги.  

— Ця версія кульгає на всі чотири лапи, — не погодилася Злата обтрушуючи з себе пісок. Вона відчувала емоції Кірана. І там панувала далеко не воля якогось там Володаря. Хіба що той Володар притрушений на всю голову мазохіст. От ще блискавками Злату не рятували від доторків комусь неугодних хлопців. Тепер головне Радомиру, цю ідею не підказувати, бо братик її точно оцінить.

— Володар не присилав мене до вас, — пролунав спокійний чоловічий голос.

Злата озирнулася на «монстра». Кіран швидше за неї оговтався від «вітання» Ганчимег, бо вже невимушено стояв під деревом схрестивши руки на грудях. Угу, саме ж так монстри ж і поводяться, коли їх блискавками шваркають.

Злата пробіглася поглядом по чоловічій статурі, яка була досить цікавим видовище. Складені чорні крила стирчали за спиною Кірана, немов недозібраний намет, а крізь пошматований темний одяг було видно ділянки темного засмаглого тіла. М’язистого такого. Було що пороздивлятися на цій реанімованій жертві вогняного екстриму.

— Дранґуа керуються лише бажаннями Володаря, — змією прошипіла Ганчимег повільно наближаючись до Злати та не зводячи погляду з Кірана.

— Я теж так думав. Донедавна… — Кіран перевів погляд на Злату. — Ти пішла з кристальної печери? Як?

— Як, як. Прокинулася й пішла. Чи мала сидіти до старості між мовчазних камінюк? Ія двері допомогла відкрити, точніше форточку, — знизала плечима Злата піднімаючись.

— Форточку, кажеш… — Кіран вп’явся в Злату своїми темними очиськами. А вираз обличчя — знайомий такий покер-фейс по якому фіг угадаєш, про що цей чоловік думає. Чи то прибити мріє, чи то накинутись з поцілунками.

— Так там двері формату атлантів, — фиркнула дівчина, відганяючи зовсім недоречні в цій ситуації думки.

Кіран якось скрушно  зітхнув, немов приймаючи важке рішення, та повернувся до Ганчимег.

— Опусти посох, Залізна квітко. Я не завдам нікому шкоди.

Злата полегшено видихнула. Бо під поглядом цього чоловіка, почувалася не так впевнено, як хотілося б. Та яке там впевнено, у неї по шкірі сироти табунами побігли! Цікаво, а що це за дивне звернення до Ганчимег? Це тут так до жінок звертаються? Чи ці двоє знайомі і це якийсь титул, прізвисько? Ні, навряд чи у жіночки з віком в півтори сотні років буде прізвисько.

— І ти думаєш я тобі повірю? — зневажливо скривилася Ганчимег, нарешті діставшись Злати. Стала поряд, вчепившись в посох до побілілих пальців.

— Можеш не вірити. Проте ти ж усвідомлюєш, що у випадку нашого бою ти майже не маєш шансів вижити? А мені б не хотілося засмучувати…її, — кивнув Кіран на Злату.

— І чому це раптом? Володар наказав доставити цю здобич в доброму гуморі? — стисла губи Ганчимег.

— Бо ця дівчина розбудила мою душу.

— У тебе там нічого будити! Всі знають, у дранґуа немає душі! — зневажливо примружилася жінка.

— Я теж так думав, — хижо вишкірився Кіран, продемонструвавши солідні ікла. — А от вона про це не знала, — кивнув він на Злату. — Ні в першу нашу зустріч, ні зараз, коли зцілювала мене.

— Ти її ледь не спустошив! — люто прошипіла Ганчимег.

— Я її зупинив, коли зрозумів, хто саме мене відновлює.

— Агов, панове, Я тут і, наче, не перетворилася на предмет інтер’єру,— обурилися Злата. — Може мені поясните про що мова? Так, для різноманітності, доки не вчепилися одне одному в горло.

— Звичайно, вибач, — кивнула Ганчимег, але очей від Кірана не відвела. В погляді жінки плескалися ворожість та підозрілість. — Ти врятувала монстра, який тебе ледь не знищив. А зараз він нам бездарно бреше. Душа у дранґуа… Та більшої нісенітниці й не вигадаєш!