14.2.

Злата

Злата чимчикувала лісом намагаючись розібратися з тривожністю, що гризла її з ночі. Призабуте за останні роки відчуття, ніби комусь погано, а Злата може допомогти. Подібне було не вперше, хоч життя у війні відчутно припекло й густо присипало попелом цю її чутливість. Колись Злата могла за сотню кілометрів відчути душевні метання друга через невдале розставання з дівчиною, чи хвилю депресії, що накрила подругу. Колись… Останнім часом Злати вистачало лише на те, щоб подумки пробігати по колу рідних та друзів, намагаючись сформувати над ними щось на зразок крил янгола, що, вона сподівалася, захистить від «прильоту». А після чергових обстрілів просто перевірити, чи живі. І останнє вже робилося телефоном, бо душевної чутливості на це давно не вистачало. Лише іноді, коли були суттєві підстави очікувати поганих новин та наявні проблеми зі зв’язком, Злата тягнулася до дорогих людей подумки. Щоб отримати ледь чутний теплий відгук, який би означав, що людина, принаймні жива. Пережитий страх, пошкодження чи втрата дому, майна та незначні поранення, вже давно посунулися з першої лінії тривог.

Але колись було не так. Після смерті батька, ще в школі, Злата стала помічати, що може відчувати рідних людей. Брата, маму, друзів. Іноді її затоплювала хвиля якогось внутрішнього хвилювання, ніби кішки шкребуться в душі, але вона точно знала, що ті «кішки» не в її душі. У такі моменти Злата починала подумки перебирати в пам’яті всіх знайомих, доки на одному з них не зупинялася від посилення того «шкряботіння». А тоді збиралася та йшла в гості до «винуватця», або знаходила інший спосіб поспілкуватися. І завжди з’ясовувалося, що тій людині з якихось причин погано. Далеко не завжди фізично. Іноді від Злати вимагалося просто поговорити, повеселити, відволікти, допомогти подивитися на ситуацію під іншим кутом. Найчастіше це стосувалося рідні чи друзів, але бували подібне й з людьми, яких вона знала лише через спілкування в інтернеті. Злата й гадки не мала, як і чому це відбувається. Але вважала, що якщо відчуває – має допомогти. Іноді виходило, іноді не дуже. А ще бували випадки, коли Злата могла кілька днів мучитися цим станом, бо не могла вирахувати, хто її «кликав». От і зараз, подолавши здивування від знайомого стану та перебравши в голові всіх друзів та рідних, Злата не отримала відповіді. Навіть стан мами, попри їх з братом зникнення, був добрий. Невже маму так гарно заспокоїв лист Радомира? Втім, при згадці про маму «шкряботіння» точно відступало, а душу дівчини пронизувало відчуття спокою з незнайомими іскорками щастя. Аж цікаво стало, чим там мама зайнята. Доки шукала дітей (а Злата знала, мама спокійно на місці не всидить), кавалера знайшла, чи що? Хочеться вірити, що кавалер не з реанімації.

Втім, спокій за маму не допомагав позбутися наявного «шкрябання». Чуже, повне болю, відчаю, муки. Та хто ж це!? І що може зробити Злата, якщо вона не просто не вдома, а взагалі в іншому світі? Навіть без телефона! Але відчуття чужого болю гризло й точило, як вода камінь. Й джерело тієї «води» Злата не могла навіть ідентифікувати!

Взагалі світ, в який, як сказав братик, «вляпалася Злата», їй подобався. Красива природа, магія, дракони, птахи-веселки, побутові предмети, з якими доводиться домовлятися так, наче в кожному живе кумедний бабайка, духи, які слізно набиваються в друзі та влаштовують між собою ледь не баталії за партію в шашки. Як їх можна боятися? Чи то в порівнянні з осатанілою руснею, будь-які «голодні духи смерті» видаються сором’язливими лапочками, яким трохи не пощастило з іміджем? Якби Златі не звалився на голову братик зі своєю підозрілістю та тривогами про домашні справи, це б взагалі нагадувало прекрасну відпустку. Тут було красиво, вільно, чарівно. Та Злата вже й не пам’ятала коли востаннє так гарно почувалася, так весело сміялася! Мабуть, занадто весело, якщо активувалося оте «шкряботіння невідомих кішок у невідомо чиїй душі». І шкребуть же так, що Злата ладна вже на стінку лізти! Довелося навіть тихцем піти прогулятися, щоб своїми метаннями нікого не лякати. Радомиру ж тільки дай привід, вмить запідозрить цей чарівний світ у тому, що це філіал замаскованого пекла, який точить зубки на його мрійницю-сестричку. Наче ж вже час змиритися, що Злата виросла, а її наївність суттєво відкоригувала війна…

Шкряботіння в душі вийшло на новий виток і Злата зупинилася. Видихнула, сердито стукнула по стовбуру дерева, повз яке проходила. Це наполохало якогось кажанчика. Жовтенький, як курча, він відчепився від шорсткої кори, обурено щось пискнув й перелетів кудись вище.

— Вибач, красунчику, — винувато зітхнула дівчина, подумки поставивши собі завдання спитати Ганчимег, чому у них такі смішні кажани. Злата звикла, що кажані темні й взагалі нічні створіння. І тут раптом в пам’яті дівчини сплив Кіран. Вона не встигла зрозуміти цей кульбіт свого асоціативного ряду, бо від згадки про цього хлопця її душу просто скрутило.

— Кіран? — пробурмотіла Злата розгублено сівши прямо на під деревом, з якого зігнала кажанчика. Тобто це Кіран її кличе? Чому? Навіщо? Цей дивний хлопець полишив яскравий слід в її пам’яті й Злата потай сподівалася його ще якось зустріти (в першу чергу, щоб висловити своє обурення його поведінкою!), але зовсім не була готова до… такого.

Злата розгублено роззирнулася, міркуючи, що робити з цим відкриттям. Видихнула, спробувала дотягнутися до виявленого «кота». Й раптом отримала такий імпульс болю та відчаю, що, якби не сиділа, звалилася б на землю. Й звідки в тій ходячій ілюстрації «покер-фейсу» стільки емоцій, болю? Та він же в кігтях дракона поводився так, наче то незначна розвага! Що ж ним сталося? Злата обережно встала та повільно пішла лісом, намагаючись зрозуміти, що вона в принципі може зробити для цього хлопця (навіть якщо зустріне). Кіран казав, що він не людина, а дранґуа. А зі слів Ганчимег дранґуа — це бездушні монстри. От тільки щодо цього твердження Злату сильно гризли сумніви. Особливо зараз. Дівчина могла заприсягтися, що «шкряботіння», яке вона відчуває, то саме душевний біль. Та й на банальні чужі переломи її подібне відчуття жодного разу не приводило.