13.2

Радомир

Вечоріло, Радомир сидів з горнятком трав’яного чаю на дерев’яній колоді поряд з будинком й споглядав захід сонця. Ганчимег сказала, що цей чай допомагає заспокоювати та впорядковувати думки, але щось Радомиру він не сильно допомагав. Останні кілька днів виявилися настільки шалено-неочікуваними, що ті думки не знали за що хапатися й куди ховатися. Він виявився зовсім не готовим до спонтанного переміщення в інший світ, де живуть дракони, духи, а магії стільки, що нею користуються всі, включно з тарганами. Ще й господарі садиби, яка їх зі Златою прихистила, раптом звалилися з якоюсь хворобою. За симптомами, то нагадувало жорсткий перебіг ковіду, але Ганчимег запевняла, що то якийсь «магічний удар». Кволо пояснювала щось про відгомін якоїсь енергії смерті та потоки сили. Для Радомира це було суцільним «білим шумом». Його свідомість просто відмовлялася оперувати такими даними, а логіка взагалі взяла відпустку, від нескінченного вживання термінів «магія» і «магічний».

Взагалі останні кілька днів у Радомира складалося враження, ніби він потрапив на грандіозний Комік-коні. От тільки декорації та інвентар були занадто реалістичні й розраховані на людей з ширшим набором відчуттів. Бо інструкції до більшості побутових предметів починалися у господарів зі «знаходиш отакий вузлик магії…». Радомир на це міг лише безпомічно кліпати й намагатися не лаятися. Принаймні голосно. В житті ще таким бездарним дурнем не почувався. Навіть коли слухав довжелезні тиради колишньої дружини на тему «правильно духовного розвитку якихось там чакр». Але там хоч Злата була у нього в союзниках, а тут і вона веселиться. Ні, сестричка теж не бачила ті загадкові «вузлики та плетіння магії», але вона якось їх відчувала. Бо у неї більш-менш виходило готувати, прибирати, допомагати хворим. А от Радомир, щоб отримати елементарні дрова для каміна, спочатку, прослухав від хворої десятирічної дівчинки довгу інструкцію до сокири, потім ще пів години намагався ту інструкцію виконати, а потім плюнув й почав рубати дрова дідівським методом. Зібралися подивитися на це всі, включно з конями. І ржали так само дружно. Радомир в житті не бачив, щоб хтось до сліз сміявся зі звичайного махання сокирою! І нехай, якби Радомир дрова не умів рубати. Але ж він рубав цілком пристойно. А каталися від сміху всі, включно з птахою, драконом та конями! А пояснювали це тим, що магічні плетіння сокири від обурення, якусь непристойність чи то на Радомирі намалювали, чи то на дровах. Якась така маячня, що на голову не натягнеш! Одна радість, господарів дому то явно розважило, а Ганчимег назвала це неймовірним сеансом лікувального сміху. Й Радомир так і не зрозумів, жартувала вона, чи ні, але після тієї вистави жінці й дівчинці дійсно покращало.

Радомир задумливо споглядав на сутінки, що поступово заполоняли долину, на ледь помітні бляклі тіні духів, які прокидалися. З подивом спіймав себе на думці, що вже майже звик до них. Виявилося, що якщо тебе не намагаються угробити, то спостерігати за цими привидами навіть цікаво. А танці страхітливих примарних драконів в небі, які прорізають якісь вогняні комети (як вчора), чи грандіозне світлове шоу (ніби північне сяяння вирішило показати виставу якоїсь примарної битви минулого), то майже медитативне видовище. Хоч і з регулярними хвилями сирот на шкірі. Спостерігаючи це щоночі з вікна спальні Радомир почувався, як у дитинстві, під час перегляду жахастиків, коли хотілося одночасно і дивитися й залізти під ліжко та з головою накритися ковдрою.

До зануреного в думки Радомира підійшла Злата, акуратно всілася поряд просто траву. В руках вона також тримала горнятко з чаєм.

— Що, виставили з кухні? — хитро поглянув чоловік на сестру.

— Ганчимег вже значно краще, — знизала плечима Злата. — А Любонька зовсім ожила.

— І вони побігли рятувати свій магічний інвентар від безруких безмагіків?

— Схоже на те, —  посміхнулася сестра, яка попри кращу адаптацію, за ці кілька днів теж не раз лаялася, намагаючись опанувати куховаріння в нестандартних умовах. Радомир лише один раз зазирнув до неї на кухню, побачив, як вона ганяється за якоюсь каструлею в компанії з двома ножами та зграйкою картоплі, й більше не ризикував туди носа потикати. Тихо радів, що хоч за тарілками з їжею не доводиться ганятися.

— От що у них тут шикарне, так це сенсетішні… — промовив Радомир, повертаючись до споглядання строкатих барв неба та гір.

— Так, неймовірні, — кивнула Злата. — Та й загалом цей світ чарівний, — замріяно посміхнулася сестра пташці-веселці, що діловито приземлилася у неї під боком.

— А це вже езотерично-суб’єктивний термін, — хмикнув Радомир кинувши косий погляд на птахоподібний приклад химерних реалій цього місця. Бо якщо дракон ще хоч якось вписувався в уявлення чоловіка про можливості природи (зрештою, це лише ящірка з крилами), то концентрована промениста веселка у вигляді птахи, з того уявлення випадала, як шматок криги з мильної бульбашки. — Бо, знаєш,  деякі елементи чарівності, наприклад ті, що «привітали» мене першими, полишили ду-уже специфічні враження.   — додав чоловік, поглянувши на одну з ледь помітних примар в затінку.

— Ну, є певні недоліки. Але ж ти знаєш, я над ними працюю. Зате тут немає під боком осатанілої країни-бензоколонки і щоденної загрози прильоту якоїсь вибухонебезпечної залізяки в спальню, — знизала плечима сестра.

— Аргумент... — кивнув Радомир, радіючи, що сестра уміє знаходити позитив в більшості ситуацій. — Знаєш, я звичайно рекомендував, щоб ти виїхала до більш безпечної країни, але навіщо аж так старанно було виконувати мої рекомендації?