Розділ 13

Радомир прокинувся від шурхотіння. Відкрив очі, пару секунд повтикав у незнайому стелю і повернувся на звук. Ошелешено покліпав, бо шурхотів … дракон. Невеликий, розміром з кота, але дракон!  

Радомир заплющив очі, потрусив головою, знову відкрив. Дракон не зник. Хіба що перемістився на шафу. Сів, звісив хвоста, крила розкривав і, видається на те, що робив ранкову гімнастику. При цьому уважно спостерігав за чоловіком. Й вираз морди у дракона був «Та ти вже вляпався, людино. Відкривай очі та приймай нову реальність!». Здається, цей яскравий натяк на шизофренію відверто веселився!

Радомир повільно видихнув, вдихнув, повторив вправ кілька разів. Дракон не зник, але це допомогло змістити фокус. Пригадалися нічні «красунчики» з червоними очима, стан загнаної здобичі. На цьому фоні іронічна крилата ящірка здалася вже майже чарівною. Не женеться, не шкіриться, за п’яти не хапає. Подумаєш, казковий персонаж. Головне, що казка не така зла, як попередня! Втім, дуже хотілося дізнатися деталі. Наприклад, куди Радомир, власне, потрапив? Для потойбіччя якось занадто затишно. Не те щоб він точно знав, як має бути у потойбіччі, але мав сумніви, що там покої з вишитими тюлями та розмальованими стелями.

Радомир уважніше роззирнувся. Світла кімната, різьблені дерев’яні меблі (шафа, стіл, крісло), велике вікно з химерними рамами (чи то ексклюзивне замовлення, чи то витребеньки місцевих майстрів). Стіни оббиті тканиною, підлога – різноманітне дерево зібране в формі складного візерунка. Просто тобі хонка Янека. Щоправда, еко-хонка, бо в полі зору жодної лампочки чи розетки. Ну і дракон на шафі глузливо шкіриться.

Радомир подумки пробігся по останніх подіях, намагаючись зрозуміти в який момент його життя з помірно-екстремального, перетворилося на містично-екстремальне. Але чіткої межі не знайшов. А потім опустив погляд на власні руки й помітив, що у правій досі щось затиснуте. А  ще ця рука по саме плече вкрита смугами, котрі ніби розходилися від долоні радіальними колами. Радіальні кола опіків, що вкриті молодою шкірою? Загадково. Радомир повільно розтис пальці цієї руки. На долоні лежав грандидьєрит. Чоловік обережно підніс камінець до очей. На вигляд — нічого надзвичайного. Не схоже ані на око Саурона, ані на філософський камінь. Втім, навіть ті, здається, подібних коників не викидали.

— Мдя, непроста задачка… — пробурмотів Радомир та акуратно поклав камінець до кишені сорочки, вирішивши, що цим «опікодизайнером» він займеться трохи пізніше.

Сів на ліжку. Оглянув себе. Права нога перев’язана світлою тканиною, але, ніби, не болить. А от одяг —  наче Радомира довго й старанно шматувала зграя бродячих собак. І ті «собаки» мали дивні смакові уподобання – гризли переважно одяг ще й, здається, намагалися той одяг підсмажити. Але акуратно, не полишаючи слідів на тілі того, хто в цім одязі був. Адже, виходячи зі стану штанів та сорочки, на Радомирі не повинно було полишитися живого місця. Проте побіжний огляд сповіщав, що постраждала лише рука і нога. Не можна сказати, що Радомир був засмучений цим «недопрацюванням невідомих песиків», але несподівано. І тих несподіванок вже стільки, що хоч ятку на базарі відкривай.

Раптом дракончик засвистів та злетівши з шафи гайнув до дверей, що почали відкриватися. За миготінням блакитних крил Радомир не одразу роздивився, хто зайшов до кімнати.

— Добрий ранок! — пролунав несподівано знайомий голос. А дракончик нарешті припинив вдавати вентилятор і всівся на плече… Злати. Сестра спокійненько так погладило крилату рептилію. Ніби кожного дня таке вдома літає!

— Повний відвал кабіни… — вирячився Радомир на сестру у довгій зеленій, вишитій червоними квітами сукні.

— Тримай свою кабіну на місці. Що ж ми її даремно тягли через ліс? Ти б знав, як ти мене налякав!

— Я? Тебе? Налякав? Я тебе вчора не бачив! Хіба що ти замаскувалася під одну з хижих примар, які мене ганяли, як зайця, — округлив очі чоловік.

— Сумнівне вчора. Та й заєць з тебе вийшов сумнівний. Я б сказала майже дохлий. І до жаху важкий, — зморщила носа сестричка.

— Як міг, так і прикидався. Не кожен день драпаю від привидів Карпатами. Як я взагалі потрапив до тебе? Ти віднайшла готель без мережі, але з телепортом?

— Якби ж то, — посміхнулася Злата. — І, до речі, це не Карпати, а Луугийн орон.

— Що? А садибу з простішою назвою релігія не дозволила обрати?

— Садиба прекрасна, особливо для тих, хто посеред ночі випадає в ліси, — хмикнула сестра. — Бачу, ти дійсно майже в нормі. Пішли снідати, міжсвітовий заєць. На сніданок млинці. А розповідати, підозрюю, нам обом так багато, що ті млинці встигнуть не лише охолонути, а і розбігтися по всіляких симпатичних пащеках.

Дракончик на плечі дівчини крутнувся й злетівши зник десь у коридорі за дверима.

— Ну от, ще один поціновувач млинців стартував, — провела його поглядом Злата.

— Млинці кажеш? Гаразд… Хто з нас ще заєць. Не встиг озирнутися, а ти вже якась мольфарка. Може ще й заміж встигла вийти? Спіймала там якогось казкового принца в лісі.

— Угу, і жаб’ячу шкірку. Пішли, вже гуморист.

— Нашо жаб’ячу шкірку? Без неї принців вже не видають? Чи це заміна білого коня/мерседеса/тесли? Тоді, нам таких дизайнерських штукенцій не треба, — жартував Радомир акуратно полишаючи ліжко та прямуючи за сестрою. Почувався він якось дивно. Не те щоб погано, але й не звично. Ніби, тіло сильно дивується, що ціле.