12.2

Кіран

В Луугийн орон Кіран влетів трансформувавшись у звичну форму. І це виявилося несподівано правильним рішенням, бо крила уберегли його від неприємної зустрічі зі скелею. Кіран налаштувався на кристал мрійниці, але вигулькнув чомусь не біля звичного сховища, а перед прямовисним схилом Акон Кавак. Гори, в якій була найнеприступніша кристалічна печера, головне сховище Володаря. Але що там робить кристал тієї мрійниці? Вона ж людина, безмагічка…

Кіран спантеличено завис перед скелею. Доступ до цієї печери є лише у Володаря. Тобто немає шансів подивитися на потрібний кристал. Чи є? Кіран задумливо оглядав гору. Магія печери не пропустить всередину нікого, окрім Володаря. Але дранґуа є незмінними виконавцями його волі, продовженням його магії, наскрізь нею пронизані. Не дарма ж їх називають «пазурами Володаря». А отже, отже й для охоронної магії цієї кристальної печери він може бути лише «рукою» господаря. Кіран абсолютно не розумів, звідки у нього, як у «руки», взялися потреби не передбачені наказом Володаря. Й дуже хотів їх позбутися. Повернутися до звичного спокою. А ще нутром відчував, що не варто турбувати Володаря цими дурощами.

Тому, якою б Кіран не був «рукою Володаря», він вирішив не перевіряти на собі всі охоронні системи кристалічної печери. Деякі з них можна й обійти. Кіран пробігся пошуковою магією по горі та швидко знайшов ледь помітну тріщину, один з повітряних отворів печери. Якщо змінити форму, то можна проковзнути по ній, не зачіпаючи основні охоронні закляття.

Наблизившись до тріщини, Кіран несподівано відчув запах гару. Це було дуже дивно. Неприємне передчуття вкололо Кірана й він поспіхом прийняв подобу скелястої ящірки та ковзнув всередину. Вже коли пробирався вузькими шпаринами, Кірана наздогнала думка, що, якщо охоронна система його прийме за злодія, від нього небагато полишиться. Але це чомусь його не зупинило.

Маленька рептилія досить довго шурхотіла звивистою тріщиною, доки безперешкодно вискочила на відкритий простір. На щастя, припущення Кірана виявилося вірним. Печера й охоронна магія на нього не зреагували. Певно тому, що дранґуа завжди були власністю Володаря, жили заради його потреб, а коли господар не мав для них завдань, спали сірими окатишами. Десятиліттями, століттями так могли спати у його сховищах. Не дивно, що Володар не передбачив обмеження доступу своїх знарядь до своїх же сховищ.

 Але ці думки промайнули й зникли, бо Кіран не одразу зрозумів, що дістався куди планував. Адже замість яскравого, наповненого магією та кольоровими кристалами простору, він опинився на… згарищі. Печера була випалена вщент. Кірана оточувала суцільна мертва пустка й стоплені плями на місцях, де раніше знаходилися кристали-душі, вмістилища магічної сили та життєвої енергії. Численні плями… Кіран розгублено роззирнувся. Як? Чому? Хто це зробив? Кіран повернувся до бойової іпостасі й уважно почав вивчати сліди. Але виявлене спантеличувало ще більше, адже, виходячи з залишкових еманацій, тут буяла магія Володаря. Тобто Володар сам випалив вщент одне зі своїх найцінніших сховищ? Навіщо? Чому? В цій печері знаходилися найсильніші, найяскравіші кристали, з істот, які мали шанс колись прокинутися, повернутися до життя. Якесь дивне відчуття охопило Кірана. Неприємне. Але він не міг його точно ідентифікувати. Просто розгублено продовжував шукати кристал тієї мрійниці, доки усвідомив, що не зможе його знайти. Кристала тут не буде. А його залишків Кіран бачити не хоче. Втім, саме в ту мить він і побачив світлу пляму, що мимоволі притягувала погляд. Світилася посеред чорної кіптяви. Кіран чомусь заледве знайшов в собі сили до неї підійти. А підійшовши та розпізнавши знайому енергію, знесилено опустився на коліна, відчуваючи… розпач? Чому? Він же хотів побачити залишки її кристала. Хотів, впевнитися, що її немає. То чому ж це видовище його зовсім не заспокоює?

Кіран не розумів свого стану. Знесилено опустив руки. Несвідомо, немов намагаючись наостанок відчути присутність тієї дивної дівчини, торкнувся долонями світлої енергетики, що просочила частину скелі. І в цю мить пролунав дзвін. Гулкий та протяжний, немов тріснуло й осипалося від нагріву міцне скло. Від того звуку Кірану заклало вуха й водночас пронизало всю його суть таким болем, що він рухнув на підлогу. Його скрутило, почало шматувати зсередини. Весь силует оповив сірий туман. З того туману раз за разом визирали великі крила, що знавісніло билися об підлогу, полишаючи плями крові. Проте крила не розганяли туман навколо дранґуа. Навпаки, він ставав все густішим, темнішим, почав закручуватися спіраллю. А потім той туман почали підсвічувати спалахи. Спочатку ледь помітні, а потім все яскравіші, доки не перетворилися на сліпучі синьо-жовті блискавки, що били у стіни печери, полишаючи численні сліди та змінюючи колір туману. Але Кіран цього не бачив. Його очі застилала кривава пелена, а тіло билося в конвульсіях. Кіран і не уявляв, що буває так боляче. Пройшовши не одну сотню битв, потрапляючи під безліч смертоносних заклять, він не пам’ятав такого болю. Наче всередині щось вибухнуло і тепер роздирає на шматки душу… Душу? Від цієї думки й подиву Кіран на мить навіть повернув ясність мислення. Звідки ця дурня про душу? Всі знають, що у дранґуа немає душі. То звідки ця думка? Ця дика впевненість, що болить саме душа? Проте чергова хвиля болю, змела проблиск свідомості дранґуа й накрила темрявою забуття.

Коли Кіран отямився, то напрочуд чітко усвідомив де знаходиться. Й чому. Неймовірно чітко відчув пустку й тишу навкруги. Крижану пустку колись наповненого магією місця. І тут, з його вини провела останні миті свого життя та сонячна дівчина? Усвідомлення цього привалило Кірана так, наче вся вага Акон Кавак враз обвалилася на нього. Якийсь час Кіран не знаходив сил поворухнутися, навіть вдихнути. Мріяв знову стати каменем, заснути на сторіччя, забути все й не відчувати цього спустошливого болю. Не шаленіти від нестерпного почуття провини й шоку. Звідки все це? Він же лише виконував волю Володаря. Як завжди, скільки себе пам’ятав. То чому ж зараз ці дії здаються такими моторошними, несправедливими? Зрадою, від якої всередині все пече.