Розділ 12

Злата

Злата вже майже заснула у відведеній їй затишній кімнаті на другому поверсі, коли почула якесь вовтузіння внизу. Дослухалася. Лунали голоси Ганчимег та Любоньки. Зміст вона не могла розібрати, проте голос дівчинки звучав відверто схвильовано. Злата вирішила дізнатися, що трапилося. Спустившись, вона виявила, що Ганчимег кудись збирається  під схвильованим поглядом Любоньки.

— Щось трапилося? — спитала Злата кутаючись у легеньку ковдру. В будинку стало несподівано свіжо, а видана їй нічна сорочка, була тонесенька.

— Духи. Вони знайшли жертву. Треба спробувати допомогти, — відповіла Ганчимег, накидуючи на плечі довгий темний плащ та приймаючи з рук Любоньки щось схоже на посох, з  фігурним каменем на верхівці.

— Духам, чи жертві? — спитала Злата й помітивши відверте нерозуміння господарів, зрозуміла, що це був, певно, не дуже вдалий жарт. — Ви ж казали небезпечно виходити вночі.

— Так. Але я повинна спробувати врятувати життя. Любонько на тобі дім. Не виходь і не ображай гостю. Я повернусь, — промовила Ганчимег й рішуче вийшла за двері.

Злата розгублено дивилася, як господиня дому впевнено крокує до лісу. В міру наближення жінки до дерев, камінь на вершині її посоху почав світитися жовтим світлом. А коли вона перетнула межу, яка стримувала привидів, камінь спалахнув й оточив Ганчимег світловою плямою. Поодинокі духи, що валандалися біля дому, рвонули було до неї, втім, немов спіткнулися об цю пляму і почали її уважно досліджувати. Це трохи нагадувало слимаків, що розпласталися й ковзають по прозорій сфері.

Ганчимег швидко зникла в лісі, а з нею і духи. Навколо будинку не було видно жодного. Злата подивилася на Любоньку, що прикипіла до вікна, подумала, повернулася до кімнати й одягнулася. Спати в такій ситуації не вийде, а тинятися будинком в ковдрі якось недоречно.

Повернувшись на перший поверх, Злата що раз окинуло поглядом дівчинку й  тихенько вийшла з будинку. Генчимег казала Любоньці не виходити, а от про гостю мови не було. Можливо, думала, що Злату стримає страх. Не вгадала, бо саме страху Злата чомусь і не відчувала. Певно, той десь загубився дорогою до цього світу, кволенький був, перепрацьовував в українських реаліях.

Злата акуратно підійшла до межі, яку не перетинали духи. Навколо було пусто. Озирнулася. У вікні майоріло стривожене обличчя дитини, морда драконесси та голова птахи. Крилаті гості теж прокинулися, але не виявляли бажання досліджувати нічний ліс. Злата пожалкувала, що не спитала звідки Ганчимег дізналася, що хтось потребує допомоги. І де? І як вона допомагатиме? А раптом там непритомний двометровий амбал? Що Ганчимег робитиме? Сидітиме над ним до ранку? І куди подівся той солідний песик, що зустрів Злату? Чому не допомагає хазяйці? Чи його охоронні функції на нічний час не розповсюджуються? Профспілка вибила безпечні умови праці?

Уявивши профспілку чотирилапих Злата нервово хіхікнула, усвідомлюючи, що мозок розважається, як може, намагаючись заповнити вакантне місце страху. А потім над лісом блиснув яскравий бірюзовий спалах і пролунав чийсь крик. Злата без роздумів помчала туди. Здоровий глузд не встиг нагадати про небезпеку та гайнув шукати укриття у п’ятах, старанно додаючи дівчині прискорення.

Злата не встигла помітити переляк на обличчя Любоньки. І не бачила, як дівчинка з драконессою та пташкою вискочили на поріг й здивовано застигли, споглядаючи яскраві пасма жовтого світла, що полишилися за Златою. Ті пасма, як кола на воді, поступово розтікалися лісом, втрачаючи яскравість і зникаючи. Але там де вони пройшли, почали спалахувати танці світляків.

Злата мчала вперед. Проскочивши зону пишного підліска, вона знову побачила бірюзове сяйво ледь помітне між деревами на схилі. Ніби раніше помічений спалах стиснувся до формату ліхтарика. Злата впевненіше побігла вгору між товстих кручених стовбурів. Схил ставав все крутішим, і бігти ставало все важче. А коли Злата відчула, що дихання на біг вже не вистачає, вона нарешті вискочила до джерела світла. Це було щось в руці чоловіка над яким схилилася Генчимег. А навколо скупчився натовп напіврозорих духів.

— Світ інший, а витріщаки такі ж! Хіба що без телефонів! — сердито видихнула Злата й проштовхавшись крізь натовп духів (ті за відчуттями нагадали невдоволений липкий туман) підскочила до жінки, яка намагалася підняти, здається, непритомного чоловіка. Бо допомоги від нього було, як від мішка з піском.

Генчимег, побачивши Злату здивовано охнула. 

— Вирішила, що вам знадобиться допомога. Непритомні люди, вони такі важкі…— сказала Злата, хапаючи чоловіка з другого боку. Чоловік був ніби густо припорошений попелом, а світилася його рука. Точніше, щось затиснуте в його руці. Просвічувало крізь пальці. Злата кинула здивований погляд на те світло, намагаючись зрозуміти, що то таке маленьке і таке яскраве. Проте уважно розглядувати було ніколи, бо чоловік явно потребував допомоги. Мав такий пошматовано-обсмалений вигляд, наче за ним ганявся комбайн в компанії з вогнеметом.  

Вдвох з Ганчимег вони нарешті підняли чоловіка. Ганчимег закусивши губу поглянула на камінь свого посоха, що ледь жеврів.

— Кігті підріж, перш ніж простягати лапу допомоги! — відмахнулася Злата від якоїсь кігтистої лапи, що потяглася до чоловіка. Лапа розвіялася. Ганчимег, яка саме влаштувавши на своєму плечі руку постраждалого, тихо охнула. Але тут Злата підхопила знайду з іншого боку і вони нарешті рушили. Камінь на посоху Ганчимег почав знову яскравішати. Золоте сяйво перепліталося з бірюзовим, утворюючи  навколо людей сферу з красивих жовто-блакитних візерунків.  Периметром тієї сфери клубочилася безліч багатоликих духів, але від доторку до неї вони, наче, плавилися, стікали долу прозорими потічками. Доки повертали собі попередню форму, їх місце займали інші, які так само спрагло тягнули до людей свої кінцівки.