11.2.

Кіран

Кіран довго вивчав старого ювеліра й думав над комбінацією, яка б не викликала занепокоєння його камінців і дала можливість вивести місанделег з магічного плетіння, що сформувалося навколо старого безмагіка. Безмагіка, який на диво вправно навчився жити в магічному плетінні. Для особи, що не здатна сприймати магію, це майже, як наосліп мандрувати заплетеним отруйним павутинням підземними печерами. Жоден хижак за тобою не сунеться, але один хибний крок і ти сам пошматована здобич.

 Кіран розглядав кілька варіантів, але врешті решт зупинився на універсальному – жінка. Зачерпнувши ще трохи магії міста, Кіран розкинув пошукове плетіння. Для його задуму була потрібна не молода, але приємна на вигляд, комунікабельна особа без цілеформуючих меркантильних прагнень і тотальної втоми від життя. З останнім було найважче, бо більшість осіб потрібного віку або жили нескінченними клопотами, або несли в собі таку «добру» енергетику й бажання обсипати усіх прокльонами (хоч подумки), що камінчики їх і на околицю орбіти ювеліра не допустять. А Кірану треба, щоб не лише підпустили, а й впустили у своє плетіння. І щоб сама жінка не дременула від уїдливого стариганя, який мало походив на чиюсь мрію.

Шукати довелося довго, але врешті Кіран таки знайшов потрібне. Особа з оптимальними кольорами енергетики, зійшла з потяга на вокзалі. Щоправда, довелося їй суттєво додати здоров’я, щоб вона була здатна опинитися у потрібній локації. Ну то й що, що житиме вона після такого втручання, значно довше й активніше, ніж заведено в цьому світі? Кірана не обходило, як ця пані викручуватиметься, коли оточення почне цікавитися, чого це вона замість кладовища на побачення поскакала. Це буде пізніше і точно не його клопіт.

Кіран акуратно вніс у свідомість обраної жінки ледь помітні коригування (підсилив ледь наявну  абстрактну любов до прикрас й звузив її до зацікавленості потрібним мінералом) і влаштував її випадкову зустріч зі старим ювеліром.

 Початок вийшов непоганим. Ані камінь, ані ювелір не відчули загрози у балакучій панянці, котра на радостях від гарного самопочуття поскакала у парк. Та вона випромінювала стільки оптимізму й радості життя, що Кіран аж засумнівався, чи точно він їй поправив здоров’я. Яким чином можна було трансформувати неповоротку енергію старого, нехай і трохи підлікованого тіла, у такий феєрверк емоцій?  

В думках Кірана раптом з’явилася Злата. Він неймовірно чітко згадав її обличчя, посмішку, веселі примружені очі. Вона б точно схвалила його метод. Кіран мимоволі посміхнувся спогаду, а потім оговтався й сердито зціпив зуби. Знову вона? Яке ще схвалення? Від людини?!!! Це вже повна нісенітниця! Але її образ відмовлявся зникати. Її очі, посмішка, дивне світло, яке вона немов випромінює… Випромінювала… Не можна було з нею так. Чому, навіть перетворюючись на кристал, вона на нього так дивилася? Без ненависті, немов простягала руку допомоги. Немов не вона в біді, а він?

Кіран роздратовано труснув головою й повернувся до спостереження за ювеліром.

Наступного дня парочка стариганів сиділа у сховищі й під різноманітні гримання так натхненно спілкувалася, що затьмарювала навіть закоханих підлітків по сусідству. Ювелір ділився байками про всілякі королівські камені, а панянка веселила його історіями зі свого насиченого життя. Ці двоє на диво швидко знайшли спільну мову. Навіть Кіран не був готовий до того, що ювелір так швидко покаже жінці свою колекцію, а помітивши її щире захоплення місанделегом (Кіран навіть придивився уважніше – дійсно щире!) пообіцяє зробити їй з нього прикрасу. Певно, камінь сам попросився до рук тієї жінки. Можливо тому, що колекція це дуже спокійне місце, а можливість отримати нового цікавого господаря, буває не часто.

Все йшло за планом. Ювелір почав робити прикрасу з місанделегом, про це щовечора сповіщали яскраві переливи магії навколо його дому. Тож Кірану полишалося лише почекати, доки ювелір закінчить роботу та вручить прикрасу жінці. А далі Кіран просто викупить ту прикрасу, доки камінь не встиг сформувати нерозривні зв’язки з новою господинею. І все б добре, але спостерігати за парочкою романтичних стариганів Кірану чомусь ставало все важче. Особливо коли вони демонстрували ознаки турботи одне про одного. Чи разом замріяно грілися в променях вечірнього сонця, чи сміялися, чи трималися за руки під час повітряних тривог. У такі моменти в думках Кірана незмінно виринала та мрійниця. Її щирий сміх, її прохання до дракона, полишити життя мисливцю. Мисливцю, який її відніс Володарю. В такі моменти Кірану здавалося, що зсередини його немов щось гризе. Тихо, але наполегливо й невпинно! Кіран вже перевірив і можливий вплив каменів, і магії міста, але —  ні. Все це не мало жодного стосунку до його стану. Кіран не розумів, що з ним відбувається і це його дратувало, заважало зосередитися на завданні Володаря. Й одного вечора він не витримав. Окинувши поглядом вікно ювеліра, що звично грало переливами магії, Кіран вирішив повернутися до Луугийн орон. Йому потрібно було зупинити це, пересвідчитися, що та мрійниця мертва. Перекрити її образ спогляданням купки попелу (а що ще там могло полишитися?) і нарешті виникнути все це  з голови!

Вкотре розлючено відкинувши нав’язливі спогади про життєрадісну мрійницю, Кіран перемістився до міського парку. Сформував на березі водойми портал, ще раз окинув поглядом світ дівчини, яка нахабно заполонила його думки, роздратовано зціпив зуби й ступив до світу свого Володаря.

Варто було порталу за Кіраном закритися, як з-за старої верби неподалік вийшла висока струнка жінка у темному діловому костюмі. Незадоволено примружилася й повільно провела пальцем у повітрі, там де за мить до цього, зник портал.