Розділ 11

Радомир

Розплющувати очі Радомиру категорично не хотілося. Звуки навколо здавалися дивними й натякали, що дія «трав’яного чаю» все ще триває. Адже посеред міста просто не могло бути так тихо. Але єдине, що чув Радомир — шелест вітру. Отже, він або спить, або марить. Але «сон» якось занадто затягувався й скоро чоловік усвідомив, що очікувати завершення того сновидіння стає все незручніше. Й прохолодніше. А лежить він на чомусь незручному, твердому й вологому. Здається, на траві. Радомир подумав, що, навіть якщо припустити, що він вклався на свіжополитий газон посеред Франика, це зовсім не пояснює тишу. І нехай би повну — списав би на проблеми зі слухом, чи незаплановану контузію. Але ж Радомир точно чув шелест вітру. Очі категорично не хотілося відкривати, але, звичайно, довелося. І те, що ті очі побачили, зовсім не допомогло розібратися в ситуації.

Радомир лежав посеред нічного лісу. Над ним, на фоні темно-синього неба, ворушилися темні крони дерев, крізь які проглядали зірки та місяць. Несподівано бузковий. Радомир сів, потер обличчя, роззирнувся. Жодних натяків на ліхтарі, доріжки чи інші ознаки цивілізації. Чарівно... Радомир зітхнув й спіймав себе на тому, що чомусь не дивується. А це вже дивно. Чи то психіка встигла посадити під замок паніку, чи то паніка сама в паніці втекла. Ну й дідько з нею. Радомир ще раз роззирнувся й запідозрив, що, либонь, не дарма паніка дременула. В полі зору з’явилися й почали збиратися навколо чоловіка дивні напівпрозорі істоти. Мінливі, без чітких контурів, схожі на пасма зеленкуватого туману. От тільки з того туману час від часу визирали то зуби, то кігті, то пазурі, що наштовхувало на певні підозри.

— Здається, час протестувати і свої вміння драпати… — пробурмотів Радомир жалкуючи, що його паніка, коли тікала, не полишила дороговказ, куди саме треба бігти.

Напівпрозорі істоти нагадувати привидів. Спілкуватися з такими Радомир не умів, а поповнювати їх ряди точно не бажав. Тож він повільно піднявся, ввічливо привітався, перепросив, що потурбував (Невчасно прокинулася балакучість. Краще б звалила разом з панікою!) і … рвонув в просвіт між тими істотами. Привиди колихнулися, мов від протягу, деякі навіть далеченько відлетіли, чим неймовірно порадували. Але ненадовго, бо коли зрозуміли, що Радомир тікає, понеслися слідом. І «бігали» ці безтілесні створіння непристойно швидко. Ще й почали стрімко змінюватися. Чіткіше проявилися кігті, зуби. До них додалися лапи, крила, довгі морди, хвости. У деяких надзвичайнло довгі й шпичасті хвости. А потім у тих істот почали спалахувати очі. Червоненькі такі й до біса різноманітні вогники, як задні стоп-сигнали автомобілів. Широкий спектр форм, просто тобі ілюстрація мегазатору на київській окружній. От тільки гальмувати ті носії  креативних фар явно не збиралися.

— Та щоб вас! Треба буде уточнити у Степана Андрійовича, що то за травки. Бо таких приходів у мене в житті не було, — чортихнувся Радомир, помітивши, як одне з примарних страхіть набуло подоби зубастого дракона. І ті зуби майже вхопили втікача за п’яту. Ногу обдало холодом. Організм від цього додав ентузіазму в прискоренні. Одна біда, ліс зовсім не нагадував бігову доріжку, а з визначенням напрямку було взагалі сумно. Радомир мчав куди ноги несли, сподіваючись, що у них там десь є вбудований навігатор. Ноги обрали напрямок вниз схилом. І Радомир майже повірив, що ті ноги таки розумні, бо примари, ніби, почали відставати. Але в цю мить одна з кінцівок перечепилася об якийсь чи то корінь, чи то виступ (певно думати й рухатися, не звикла, бідося) й чоловік феєрично полетів носом в землю. А от переслідувачам такий епікфейл явно не загрожував.

Радомир загальмував лобом й ліктями, виплюнув опале листя, ігноруючи зірочки перед очима рвучко перевернувся і… вперся поглядом в суцільну молочно-зеленкувату стіну з зубів кігтів, шипів, облич та морд. Холод і туга накотили хвилею, оповили кінцівки, паралізували чоловіка. А душею розтікався сум, про незроблене, непізнане, невиконане. Свідомість згасала, немов сірник. Тихо, проте невблаганно.

Втім, коли Радомир вже попрощався з життям і навіть подумки перепросив у матері, що з сувенірами знову не склалося, він помітив якесь спантеличення у навісі привидів над його скромною персоною. А потім усвідомив, що щось не дає його свідомості остаточно згаснути. Щось дошкуляло, так би мовити. Подумки пробігшись по організму, в пошуках несподіваного «якоря», Радомир усвідомив, що «заважає склеїти лапки» камінь в його долоні. І звідкись чоловік точно знав, що це не просто камінь, а подарунок дивного ювеліра. Як Радомир його досі не випустив полишалося загадкою. Великою. Але ще дивніше було те, що камінь грівся. Чим холодніше ставало на душі, чим сильніше тиснуло бажання заплющити очі й припинити опиратися сну (Радомир підозрював, що вічному), тим сильніше пік долоню камінь. Й чоловіку раптом стало з біса цікаво, що то ж за нетипова така камінючка. От тільки не вистачало сил розтиснути пальці та подивитися на цей нестандартний мінерал з функцією саморозігрівання. Тих сил, власне, ні на що не вистачало, окрім як дивитися крізь напівприкриті вії на привидів. А ті, на жаль, вже подолали ознаки спантеличення, й почали тягнути до знерухомленої здобичі свої морди, пазурі, руки, вкриті шерстю лапи. Гм, який широкий перелік кінцівок. Що у них тут за збірна солянка? Дракони, люди, хтось з лапами… Вовкулаки? О, ще якісь волохаті пальці. Тут і примарний орангутанг затесався? Що це за з’їзд різномастих привидів?  Не могли підібрати естетичнішу компанію? Все ж для когось це остання картина перед смертю, можна було б і постаратися!

Було з біса дивно відчувати байдужість, майже смирення з сумною участю свого нещасного тіла і водночас спостерігати за гоцанням допитливих думок в компанії з чорним гумором. Загадковий стан для людини, якій, певно, прийшов гаплик. Гумор підтакнув, заявивши, що Радомир великий оригінал. Це ж треба, попри широкий вибір варіантів померти в Україні, вдатися до такої екзотики. Допитливість все намагалася роздивитися ту примарну екзотику. Камінь ставав все гарячіщим, кінцівки все холоднішими, думки все повільнішими, а примарні пащеки все ближчими та чіткішими.