10.2

Злата

Ганчимег відставила чашку й запропонувала всім переміститися на канапу у вітальні. Доки Злата та Любонька обирали зручні місця, господиня будинку підійшла до бічної стіни й помахом руки запалила камін.

— А як ви…? — Злата розгублено присіла, вирячившись на вогонь. Справжній, не імітацію, яку можна увімкнути якимось тумблером.

— Як я що? — спитала Ганчимег, провівши поглядом дракончика й птаху, які слідом за людьми перелетіли до вітальні й почали азартно ділити місця.

Птаха присіла поряд зі Златою. Драконесса невдоволено зависла перед нею й дихнула цівкою золотавого диму. Птаха видала обурливе клекотіння й посунулася ближче до Любоньки. Драконесса з виглядом королівни, всілася на спинку канапи поряд з плечем Злати. Птаха озирнулася на неї, видала якусь трель і розпушила хвіст, закривши дроконессі половину морди. Рептилія невдоволено махнула хвостом й притисла все те сяйнисто-веселкове неподобство до спинки канапи. Птаха обурено озирнулася й клюнула задню лапу драконесси. Напевне не боляче, бо рептилія фиркнула, проте прибрала свій хвіст, натомість розкрила крило, відсунувши пір’я від плеча Злати. Ганчимег посміхнулася цим розвагам й присіла в крісло навпроти канапи.

— Вогонь… Він справжній? — спитала Злата.

— А там звідки ти, є несправжній вогонь? — зацікавлено схилила голову Ганчимег.

— Ну, так. Електронні імітації, ще якісь…

— То ти не лише не з наших країв, а й не з нашого світу, — зробила висновок жінка. А на питальний погляд Злати пояснила. — В Луугийн орон є безліч магічних імітацій та дивинок, проте про електронні, я ніколи не чула.

— Е-е-е, магічних імітацій? — перепитала Злата, — Втім ні, давайте почнімо з того, де я? Що таке це Луугийн орон?

— Це назва нашого світу. Давньою мовою це означає «країна драконів», бо власне вони його і створили. Світ на перехресті інших світів. Він наповнений магією, яка стікається сюди звідсіль. Іноді, щоправда, прихоплює й мешканців сусідніх світів.

— Світ магії створений драконами, Нічогенький початок… — зітхнула Злата. Ні, побачені дракони вже, ніби, натякали, що місце у яке вона потрапила, якесь дуже незвичне. Проте все ж повідомлення про магію, як про цілком буденну річ, Злата не очікувала. Навіть її мрійлива натура вважала, що магія це все ж більше зі світу казок та кіно.

— Дракони-творці знайшли спосіб концентрувати магію без шкоди для інших світів. Луугийн орон створений у формі своєрідної лінзи, що збирає й концентрує в собі магічні промені з усіх сусідніх світів.

— Зачекайте, якщо цей світ створили дракони, то чого вони живуть лише у Вільних землях, а далі панує якийсь Володар?

— О, то ти знаєш про Вільні землі і Володаря?

— Я знаю, що такі є. Але що то за Володар і чим вільні ті ваші Вільні землі, окрім того, що там всі на всіх полюють, не дуже зрозуміла.

— Вільні землі, це єдина частина світу, яку не контролює Володар після війни магій. Там досі діють початкові закони рівності і живуть Дракони.

— Де на них намагаються полювати?

— Дурнів завжди вистачає, — скривилася Ганчимег. — Наші народи занадто швидко забули свою історію. Не без допомоги Володаря, звичайно, який зі своїми бездушними старанно формує потрібний йому вигляд світу, проте все ж... Якихось півтора століття і ніхто не згадує, що дракони не лише носії не магії, а й мудрості. Мовчання – страшна річ. Особливо коли є ті, хто нашаровує на нього гори брехні.

Колись дракони спілкувалися з нами. До них йшли за порадами, магією, зціленням. А зараз… Зараз їх сприймають лише, як джерело трофеїв. Ще й вважають кровожерливими монстрами, бо дракони чомусь не роздають кожному озброєному нахабі свої кігті, луску чи частини тіла. Дракон — це чиста магія, тому дійсно будь-яка його частина має цілющі та магічні властивості. Але коли це віддають в дар. Втім, таке враження, що з колективної свідомості цей нюанс начисто стерло. Ніхто вже й не думає питати думку драконів. На них полюють, наче це безмозкі ховрашки-переростки, створені закляттям якогось недоучки. А ще звідкись стрімко поширилася думка, що тому, хто вб’є дракона, перейде його сила. Це повна дурня, бо силу й магію дракона не здатен поглинути навіть Володар. Живий доказ цьому наша Долина духів. Але ж ні, цього теж не пам’ятають. Всі, хто з’являвся тут останні кілька десятиліть, були щиро впевнені, що це місце творіння монстрів-драконів, а не війни. Ніхто не згадує, що це поле бою й загибелі величезної кількості представників кількох рас, в тому числі й драконів.

— Поле бою? — перепитала Злата.

— Так. На жаль. Природа приховала шрами війни, проте не залікувала. Колись ця місцина мала назву Солодка долина, бо тут росли мальовничі сади з безліччю неймовірно смачних плодів. Улюблені смаколики багатьох рас. Наша родина була однією з тих, хто вирощував такі сади. Велика була родина…, — Ганчимег задумливо подивилася на вогонь. — Ми жили у великому будинку на пагорбі з якого відкривався неймовірний пейзаж на озеро, сади та гори. Мої батьки, бабуся, троє моїх старших  братів, дві сестри, дядько з тіткою і їх троє дітей. Дід іноді приїжджав. Він був одним з керівників магічної академії, але обожнював займатися садом, експериментувати. У нас росло багато сортів дерев та винограду, яких не було більше ніде. Багато чого було… Все змело вітром війни. І те озеро, і той будинок, і тих людей, і те життя.