9.2

Радомир

Доїхавши за названою адресою, Радомир зупинився перед триповерховим багатоквартирним будинком. Судячи зі стилю архітектури, це була історична пам’ятка. Й гарно доглянута, що навіть для столиці солідне досягнення, а для обласного центру взагалі дивина. На подив Радомира, дід (якого, як з’ясувалося, звуть Степан Андрійович) запросив його на чай. Щоправда, те запрошення більше нагадувало наказ, але Радомир не зміг образити відмовою свого рятівника.

 Квартира у діда була стримано-екстравагантна. Дорогий інтер’єр наповнений педантично розкладеною старовиною й самотністю. Ідеально чисто. Добротні меблі з темного дерева, якісна фурнітура, шафа з книгами, темний килим, вінтажна люстра, якась не менш вінтажна настільна лампа на столі в кутку вітальні. Біля лампи лежала розкрита ювелірна лупа й кілька камінців. Ці, явно забуті речі, здавалися єдиним проявом життя у ідеально впорядкованому інтер’єрі. Саме тому, певно, Радомир зацікавлено підійшов глянути на них, доки господар квартири почимчикував на кухню. Лупа була стара й потерта, а камінці — турмалін та кілька корундів. Досить великих, найбільший, орієнтовно карат п'ятнадцять, ще й насичених кольорів. Тобто, якщо не мають дефектів, то це цілий статок. Цікаво, цей дивний дідо має десь копальню, що настільки недбало такими камінцями по дому розкидається?

— Я дивлюсь, ви оцінили мій символ архітектурної спадщини Райтівської епохи, — пролунав за спиною Радомира голос Степан Андрійович. Радомир озирнувся.

Господар квартири з вправністю професійного офіціанта ніс дві чашки з чаєм і тацю з канапками. Коли й де дід полишив свою тростину Радомир не помітив. Взагалі складалося враження, що Степан Андрійович її носить для солідності. Або, як знаряддя. Універсальне. Роззяву там якогось від смерті врятувати, чи від грабіжників відбитися.

— Якої епохи? — трохи розгублено перепитав Радомир.

— Райтівської. Це точна, зроблена на замовлення, копія лампи Френка Ллойда Райта. Оригінал нещодавно продали на аукціоні Sotheby’s за 7,5 мільйонів доларів, — невимушено повідомив дід, розставляючи чашки. — Бронзова основа, неперевершений геометричний дизайн, архітектурний силует з японськими мотивами, дві вертикальні панелі з іризованого скла. Вони повертаються завдяки шарнірам, — натхненно почав розказувати пенсіонер, полишивши принесене на невеличкому столику біля дивана та підходячи до столу.

Радомир розгублено подивився на лампу. У її скляних елементах дійсно був характерний перламутровий блиск, ніби плівка масла на воді, та дзеркально-веселковий відтінок. Іризоване скло недешева штука. Навіть за скромними оцінками ця лампа мала коштувати від п’ятисот доларів, а якщо вона зроблена на замовлення, то значно, значно дорожче. Щоб витратити стільки грошей на предмет інтер’єру, треба бути фанатом. Фанатом з грошима. Але на олігарха цей дід зовсім не схожий. Та й взагалі якийсь дивний. Занадто спокійний. Радомир раптом спіймав себе на тому, що давно не бачив таких спокійних людей. Реалії життя в Україні той спокій вже давно занесли до червонокнижних явищ.

— А якщо панелі нахилити, кольори змінюються, з’являються синьо-зелені, рожеві, фіолетові переливи, — невимушено продовжував господар квартири, — Ще в абажурі наявні вставки з опалесцентного скла. Ось ці, напівпрозорі з рожевим відтінком частинки. Таке скло розсіює світло і створює м’яке, тепле світіння, що не полишає різких тіней. Загалом прекрасна демонстрація інтегрування дизайну освітлення в загальну архітектурну концепцію.

— Так, мабуть… — трохи розгублено кивнув Радомир.

 Господар критично примружився на гостя, як на невідповідального учня, й жестом запросив сісти на диван. Радомир присів, відверто погано розуміючи, що саме від нього очікують. На спраглого до спілкування пенсіонера, Степан Андрійович мало походив. Цього чоловіка просто таки огортала густа аура самодостатності, впевненості. Втім, це могла бути лише роль, яку він бездоганно навчився грати. Може й занадто бездоганно, судячи з самотності, яка пронизує його житло.

— Ти колись цікавився дорогоцінним камінням? — раптом ні сіло не впало, спитав Степан Андрійович.

— Гм…Трохи. В шкільні роки. Але радше мінералами. А що?

— Маю що тобі показати, — промовив господар квартири та полишивши ще більш розгубленого гостя вийшов до іншої кімнати. А за кілька хвилин повернувся з великою  пласкою коробкою. Поставив її на стіл. Темне дерево, різьблена поверхня інкрустована тонесенькими смужками перламутру.

Степан Андрійович натиснув на кілька елементів візерунка й коробка клацнула, а потім і відкрилася, явивши гостю колекцію мінералів. Менша за батькову, але явно значно цінніша. Навіть напівзабутих знань Радомиру вистачило, щоб це зрозуміти.

Він ошелешено роздивлявся викладені на чорному оксамиті зразки: криваво-червоний рубін з ледь помітними включеннями, смарагд неймовірної чистоти та незвичного огранювання, м’яко відшліфований адуляр, олександрит, султаніт, поряд з ним зірчастий синій сапфір і падпараджа, ніжного рожево-помаранчевого відтінку. Поліхромний кварц, параїба-турмалін, берил, кілька опалів, танзаніт, темно-зелений кристал діоптазу, кварц з якимись голчастими вкрапленнями, димчастий кварц, кілька діамантів, блиск яких впадає в очі поряд з кварцами, гірський кришталь, кілька аметистів, лазурит, моріон…

— Е-е… А ви не боїтеся таке показувати випадковому знайомому? Раптом я бандит, що вхопиться за шанс розбагатіти? — спитав Радомир. Він, звичайно, не мав звички грабувати старих ювелірів-колекціонерів, але звідки про це знати Степану Андрійовичу?