Розділ 9

Злата

 Злата саме намагалася зазирнути в одне з густо обплетених виноградом та гліцинією вікон,  коли почула за спиною якісь звуки. Озирнувшись, побачила гнідого коня, що стрілою мчав до будинку. Першою мелькнула думка «В цьому домі живуть коні?». Певно тому, що після зайців-рибалок, драконів та кристалів, що випаровуються, Злата морально була готова вже до чого завгодно. Але все виявилося простіше — за мить вона розгледіла на спині галопуючого коня дівчинку років десяти. Темні кіски, зелені штанці, світла сорочка. Як вершниця трималася на коні без жодних ознак сідла чи збруї, було незрозуміло (сама Злата й з сідлом почувалася на цих тваринах незатишно). Але дівчинка сиділа, як влита, ще й радісно розмахувала чимось подібним на невеликий яскравий пакунок.

Не встигла Злата й змигнути, як кінь різко загальмував всіма чотирма ногами перед самим порогом. Дівча з вправністю акробатки злетіло з нього й не помітивши Злату, рвучко відчинило двері та забігло до будинку. Двері за нею гримнули. Кінь критично поглянув на отетерілу, завмерлу під стіною Злату, труснув гривою, розвернувся й підтюпцем поскакав геть. Порівнявшись з сірою конячкою, яка піднявши голову меланхолійно жувала траву, він весело заіржав. Конячка йому відповіла тим же. І Злата спіймала себе на відчутті, що ці коні в прямому сенсі ржуть з неї.

— Ой та я б на вас подивилася після моїх пригод, — набурмосилась Злата. Дракончик на плечі чи то чхнув, чи то хмикнув. Але не встигла Злата визначитися, що робити далі, як двері в будинок знову рвучко відчинилися. Звідти на поріг вискочила та сама дівчинка, крутнула головою, уперлася поглядом в Злату й широко посміхнувшись безапеляційно оголосила.

— Прошу до столу, пироги вже готові!

— А…я…ми, тут просто проходили… — розгублено пробурмотіла Злата, вирішивши, що її прийняли за когось іншого.

— На бабусині пироги не зайти — злочин! — категорично заявила дівчинка й не чекаючи згоди, вхопила Злату за руку та потягла в дім.

Перший, кого побачила гостя проминувши двері, це величезна сіра кудлата собака, яка сиділа біля входу й зустріла «здобич» дівчинки зацікавленим поглядом.

— Знайомся, це Сулд. Він вже давно бабусі повідомив, що ви прийшли. І не бійся, він вас не їстиме. І не кусатиме. Якби ви йому не сподобалися, він би вас ще в лісі перестрів та пояснив, що варто змінити маршрут, — на ходу повідомило дівча й не зупиняючись потягнуло Злату далі.

Дім виявився просторим та компактним одночасно. Освітлена вечірнім сонцем вітальня з каміном, світлими меблями та крученими дерев’яними сходами нагору. Двері праворуч, двері прямо. Ліворуч прохід до акуратної кухні. Тут теж у вікно щедро лилися помаранчеві промені, розсипаючись відблисками на посуді, що стояв на овальному столі. Стіл був сервірований на трьох. Коли Злата з дівчинкою зайшли, до них повернулася з великою тацею в руках худорлява пані років сорока-п’ятдесяти. Темна спідниця, світла сорочка з закрученими рукавами, коротка стрижка, срібне кільце у брові й татуювання на одному з зап’ястків. А на таці парували рум’яні пиріжки, від аромату яких, рот Злати вмить наповнився слиною.

— Ось, доставила! — гордо заявило дівча, відпускаючи руку Злати.

— То ось яка ти, гостя з кристалічної печери, — привітно посміхнулася жінка, поставивши тацю на край столу.

— Що? Справді? Ви з кристалічної печери? А чому ви живі? А як вийшли? А що там бачили? — темні кіски дівчинки метнулися за стрімким рухом голови, карі очі здивовано-зацікавлено оглянули на гостю.

— Любонько, не скрекочи, як сорока. Дай гості оговтатися. Краще кип’яток принеси, я чаю заварю. Хто ж з порогу гостей питаннями засипає?

— Добрий вечір…, — ніяково посміхнулася Злата. Ці люди їй подобалися. Та, власне, з третьої спроби повинно ж нарешті пощастити. — А що таке кристалічна печера?

— А це, дитино, те місце звідки ти прихопила Ію, — відповіла жінка, акуратно наливаючи поданий дівчинкою кип’яток у скляний чайничок з якимись травами. Приміщенням поплив приємний аромат.

— Яку ще Ію?

— Ту, яка у тебе на плечі сидить та обдумує, що саме з наявного на столі куштуватиме першим, — розсміялася жінка й простягнула дракончику пиріжок. Дракончик задоволено муркотнув та схопивши його лапками, злетів на якусь шафку. Злата провела тваринку здивованим поглядом. То це, виявляється, «вона»…

— А-а-а… А звідки ви знаєте, як її звати?

— Магія у неї примітна. Й рідкісна. Я чула про неї, коли була віку Любоньки. В часи коли кристалічні печери та й сама гора Акон Кавак, ще не опинилися в лабетах Володаря, — відповіла жінка, теж поглянувши на рептилію. В тому погляді проминули одночасно тиха радість й глибокий сум.

Дракончикесса зблиснула очима у відповідь й перемкнула свою увагу на отримане частування.

— Ой, бабусю, це ще до того, як дракони створили Вільні землі? — знову втрутилася дівчинка.

— Так, Любонько, до того, — жінка посміхнулася онуці, ніжно провівши рукою по її голові.

— А-а… — протягнула розгублено Злата, поспіхом відводячи погляд від пиріжків. Хотілося розпитати про все, але сильно відволікав аромат свіжої випічки.

— Любонько, допоможи нашій гості освіжитися з дороги перед вечерею, — промовила жінка окинувши поглядом Злату та спинившись на босих подряпаних ногах.