8.2.

Радомир

Радомир вибрався з завалів й розгублено роззирнувся. Хтось підбіг до нього, щось питав. Він  потрусив головою й спробував знайти поглядом дивного хлопця. Проте навкруги були лише уламки, рятувальники, витріщаки з телефонами.

Ввічливо відкараскавшись від допомоги, Радомир попрямував до стоянки, на якій полишив авто. Повертаючи за сусідній будинок, подумки схрестив пальці.

 — Тобто янгола-охоронця я полишив не вдома, а лише в багажнику, — полегшено видихнув Радомир, виявивши, що авто ціле. Підійшов до водійських дверей, але відкривши їх опустив погляд на закривавлені штани. Перевів на сидіння. Закрив двері й посунув до багажника.

— Трохи стриптизу Франик, думаю, переживе, — пробурмотів чоловік, дістаючи вологі серветки та чисті штани з дорожньої сумки.

Радомир саме складав в пакет драння, на яке перетворився його одяг, коли задзвонив телефон. Чоловік розсіяно втупився у тріснуте скло, знову подивувався, що гаджет взагалі вцілів, й лише потім роздивився, хто дзвонить.  Тяжко видихнув й натис «прийняти» виклик.

— Привіт, мамо. Радий тебе чути. Я живий-здоровий.

— Правду кажеш?

— Звичайно. Що ж я дурний, матері брехати, — мимоволі посміхнувся Радомир, зав’язуючи пакет зі своїм убитим одягом.

— Яке щастя. Бо в новинах таке, що мені аж серце стисло. Я вже не знала хапатися за пігулки чи молитву.

— А у тебе десь є молитва? — розсміявся чоловік. — Я думав максимум кнопка виклику янгола-охоронця. Чи радше дзвіночок, для демона на побігеньках.

— Тобі все жартики! Добре, якщо з тобою все гаразд. І Златку не чіпай, нехай дівчина відпочине від нас і оцього всього.

— Мамо, ти якась непослідовна. Я вже налаштувався на мандрівку гори з її красунею-подругою.

— Тобі що, нормальних дівчат мало, щоб ти на ту гордовиту дракониху сили витрачати вирішив? —  відверто невдоволено мовила мати.

— Мамо, ти завжди занадто критична до моїх обраниць, — розсміявся Радомир. Від звичної розмови з матір’ю його трохи попускало.

— Ти ще скажи, що я була неправа, щодо твоєї Аньки?

— Та, може, якби не обставини, все б у нас і добре було.

— Не обставини творять людську долю, а вчинки. Її – красномовні.

— Все, згортаємо тему. Що тобі привезти з Франика? — спитав Радомир. Притиснувши телефон плечем, він завершив упорядкування речей в багажнику й закрив його. Відступив на пару кроків, під стіну будинку.

— Невістку мені привези. Гарну цього разу, — зітхнула мати і поклала трубку.

— Вічно у тебе, мамо, нетривіальні запити на сувеніри, — посміхнувся Радомир, запихаючи телефон до кишені.

І тут  його смикнуло щось тверде за шию, а над головою пролунав скрегіт. Сила смикання була така, що Радомир втратив рівновагу, а наступної миті вже лежав поряд з кимось на квітковій клумбі, під репетування сигналізації автомобіля. На тому ж місці де він мить тому стояв, лежав шматок фігурного кам’яного фронтону, розміром з футбольний м’яч. Радомир підняв ошелешений погляд вгору. У фасаді над цим місцем стирчав шматок циліндричної залізяки, навколо якої розбіглися тріщини.

— Йо-о-о… —  тільки й зміг промовити чоловік.  

— В наші часи дивитися вгору, корисна штука! Молодь… Позалипають у своїх гаджетах, а старій людині вдавай тут розваги Бовдура з кочергою, — пролунало поряд. Радомир, потираючи шию, нарешті перевів погляд на людину, що врятувала йому життя. Це виявився худорлявий сивий дід в сірому, явно не дешевому, костюмі і з тростиною. Примітною такою тростиною. З фігурним, явно ручної роботи різним навершям з якого на Радомира шкірилася дуже правдоподібна пащека кобри, що обвивала череп з чорними камінчиками в очницях. Здається, саме цією тростиною Радомира й смикнули за шию.

— Курва, таку будівлю пошкодили! Це ж культурна спадщина! Та шляк би їх трафив! —  додав дід, неквапливо сідаючи, складаючи руки на наверші своєї тростини та з сумом споглядаючи на пошкоджений будинок.

Радомир ще раз подивився на «шматок культурної спадщини», що ледь не прилетів йому на голову, на залізяку, що стирчала з будинку,  й спіймав себе на тому, що янголу-охоронцю варто виписати премію, а собі штраф.

— Дякую, — промовив Радомир підіймаючись.

— Угу, — дід, не відриваючи погляду від будинку, якось непевно смикнув плечем і скривився.

— Вибачте, що збив вас, коли падав. З вами все гаразд? Може відвести вас до лікарів? Думаю, тут на сусідній вулиці вони ще є…

— Навіщо мені до лікарів? — дід відверто здивовано подивився на Радомира.

— Та ви ж упали, а у вашому віці кістки стають крихкі…

— Хлопче, міцності моїх кісток і ти позаздриш, — впевнено заявив сухий старигань, проте вставати не поспішав. — Це я тебе врятував, а не навпаки.

— Аргумент… — кивнув Радомир потираючи шию, якій не дуже сподобалося знайомство з  дідовою тростиною. Втім, на фоні альтернативи, скаржитися було б нахабством.

— Але буду вдячним, якщо підвезеш мене додому, бо план по фізичній активності на сьогодні я вже виконав, а таксі зараз собі ціни не складе, — буркотливо додав дід, акуратно полишаючи клумбу. — Ще й Алевтині тепер буду винен пів каталогу рослин… — додав він поглянувши на витоптані квіти.