7.2.

Радомир

Радомир допивав каву, коли пролунав звук повітряної тривоги. Розсіяно окинув поглядом відвідувачів кафе й на мить зупинився на розслабленому хлопцеві, який проігнорував звук сирени. А ще за мить Радомир почув занадто знайомі звуки наближення якоїсь крилатої гидоти й інстинктивно впав на підлогу.

— Щось швиденько воно долетіло, наче ж не близький світ…, —  пробурмотів й знову наткнувся поглядом на молодика, що продовжував задумливо витріщатися в монітор ноутбука. Перед панорамним вікном!

Радомир згадав, що чув, як цей хлопець робив замовлення. Офіціант ще його не одразу зрозумів, через дивний акцент. Отже, іноземець. Глухуватий і неляканий. Бо не почути звуки, від яких дрижали вікна, можна лише, якщо ти повністю глухий. А сприйняти таке, як фон для роздумів – якщо геть не обдарований інстинктом самозбереження. Або той інстинкт в анабіозі, під прикриттям рожевих окулярів. Таких унікумів Радомир теж бачив. Життя в Україні швидко вчить бачити неприкриту реальність, але дорого бере за науку. А ця замріяна статуя, може не пережити й першого уроку!

Чортихнувшись, Радомир стрибнув до хлопця й повалив його на підлогу за мить до того, як поряд пролунав вибух й приміщення заполонили бите скло та пил. А потім гримнуло ще раз і обвалилася стеля.

Коли Радомир отямився навкруги була темрява. Було важко дихати. Спробував поворухнутися й зрозумів, що він чимось притиснутий, а ще відчув шалений біль у нозі. Раптом трохи посвітлішало. Радомир повернув голову й роздивився, що це спалахнув вогник в руках молодика, якого він збив на підлогу. Хлопець сидів на якомусь шматку цегли й роздивлявся його з дивним виразом цікавості й очікування.

— І що це було? — спитав молодик.

— Приліт, — відповів Радомир, роззираючись у світлі кволого вогника. Хлопця він врятував і це радувало, а от те, що це виявився настільки «рожевий поні» — не дуже. Відсутність переляку та паніки в такій ситуації це чудово, проте явно ненормально.

— Я питаю навіщо ти це зробив? — продовжував дивувати хлопець.

— Що? — не зрозумів, Радомир.

— Збив мене на підлогу.

— А треба було дати битому склу та уламкам порізати тебе на смужечки?

— Для тебе це було б точно краще. До того ж ти ж повинен знати, що дранґуа не зашкодить якесь скло. Навіть з металевими додаваннями, — промовив хлопець і, здається, невимушено витягнув з плеча шматок металу.

— Що? Що ще за дракула? — потрусив головою й здивовано вирячився на нього Радомир. В голові все пливло, а затиснута нога дуже неприємно холола. Ще й турнікет, на жаль, полишився в машині. Казали ж інструктори, «турнікет повинен завжди бути з тобою». І він же його навіть купив, до того ж якісний, але «якщо турнікет в машині, а ви ні, отже у вас немає турнікета». Дідько, чому корисні поради згадуються, коли ти їх вже проігнорував? Радомир сердито скрипнув зубами. Боліло стегно, якщо пробило артерію, він має… скільки ж він має? Лік, здається, йде не на хвилини, а на секунди. Паршиво. І цей неляканий іноземець, на медика явно не схожий. Шкода.

— Дивно, а судячи з енергетики ти був в Луугийн орон, — промовив хлопець.

— Де? — розсіяно спитав Радомир, намагаючись роздивитися рану на своїй нозі й придумати чим її перев’язати. Ремінь? Не найкращий варіант…

— Цікаво… — хлопець наблизився, присів зовсім поряд. — На тобі слід нашого світу і… її слід…

— Присвіти мені, а? — Радомир з тугою поглянув на цього божевільного й помітив, що очі хлопця розширилися і на мить в їх глибині, ніби, спалахнув вогник. Певно, віддзеркалився той, що він тримав в руках. Дивно так тримав. Якась дуже мініатюрна запальничка, бо складалось враження, наче вогник горів просто у долоні незнайомця.

— Її слід…

— Чий? — спитав Радомир, оглядаючи плиту, що його притисла. Бетонна, частково спирається на залишок якогось цегляного простінка, тому й не перетворила його на кривавий млинець. Але затисла добряче. І поранену ногу не видно. Хріново.

— Мрійниці…Ти брат Злати.

— Ти знаєш Златку? — Радомир навіть відволікся від оцінки триндеця, в якому так неочікувано опинився. Поїхати від щонічних фаєршоу, щоб спіймати якусь залізяку за шістсот кілометрів, це треба уміти. Здається, він забув вдома свого янгола-охоронця. От що означає збиратися поспіхом…

— Бачив нещодавно…

— Де?

— В Луугийн орон.

— Це клуб якийсь чи що? — Радомир потер обличчя, намагаючись зосередитися. В голові шуміло, в очах темніло, дихати важко, десь поряд пролунав чийсь стогін, а цей жевжик поводиться так, наче вони не серед розвалин, а продовжують невимушено сидіти в кафе. Ще й дивиться на нього дивно. Уважно, пронизливо. Від цього погляду Радомиру раптом стало ще більш незатишно. Хоча про який затишок мова коли ти валяєшся поранений під бетонною плитою в компанії якогось божевільного?

— Ні… — хлопець раптом зробив якийсь жест рукою й в цю мить плита, якою привалило Радомира, посунулася, ніби її на іншому кінці, щось переважило. Радомир скористався шансом й поспіхом відкотився з-під неї. Ногу смикнуло, ніби його вдарило струмом, дивне поколювання промчало усім тілом. От тільки оголеного електричного кабелю тут не вистачало! Спершись на щось, Радомир обережно роззирнувся, проте жодних дротів поряд не помітив. Отже, щось інше. Якась реакція пошкодженого нерва? Оглянув ногу. Штани були в крові, мали дірки в кількох місцях, проте болю чомусь не було. І рану Радомир не міг знайти.