6.2.

Злата

Злата потягнулася, відкрила очі й виявила, що сидить на гладенькій кам’яній підлозі. Прохолодній, але без небезпеки відморозити п’яту точку. А навкруги якісь кристали. Незлічена кількість кристалів. Злата розгублено роздивилася чергове дивне місце. Це було щось середнє між величезною бальною залою та печерою. Відполірована підлога, геометрично-неправильні стіни вкриті орнаментами, барельєфами, горельєфами. Місцями «стіни» утворювали арки, а місцями губилися в мороці без натяку на стелю. Все світло було внизу, його випромінювали кристали. Найяскравіше світилися білі, але окрім них тут було багато інших кольорів: бурштинові, кобальтові, фісташкові, кармінові, амарантові та чорні з ледь помітними фіолетовими спалахами у глибині. А ще ці кристали мали напрочуд різноманітні розміри й форми. Маленькі та великі, завбільшки з автомобіль, з рівними гранями та якісь стоплені, поодинокі й зібрані в друзи. Златі це нагадало колекцію мінералів батька, яку мати нещодавно комусь продала.

Дівчина акуратно встала, трохи розім’ялася, бо ноги затерпли, й підійшла до одного з найближчих кристалів. Білого. Обережно торкнулася його поверхні й тут же відсмикнула руку. Він був крижаним, аж обпікав. Покосилася на сусідній — чорний. Торкнулася його — а цей теплий. А от невеликий амарантовий поряд був приблизно однієї температури з її пальцями. Злата не сильно цікавилася мінерологією, але така різниця температур здалася дивною. Дівчина задумливо обвела поглядом місце в якому опинилася.

—Ну хоч без кліток чи мисливців. Але ж хотілося б знати, куди я цього разу потрапила… — пробурмотіла Злата, бо останнє, що чітко пам’ятала, то погляд Кірана, дивний вогник у темряві й дуже неприємне відчуття, ніби її прирікають на смерть. Як добре, що те відчуття не виправдалося. Хто б ще сказав хто і навіщо її сюди доставив? Діва на поживу дракону? То де дракон? Злата зовсім не відмовилася б від знайомства, адже попередній полишив чудові враження.

Обережно ступаючи босими ногами по ідеально рівній підлозі дівчина акуратно обходила кристали. Окрім їх незрозумілої температури, було дивне відчуття, наче чужа активність цим кристалам не до вподоби. І Злата чомусь зовсім не мала бажання з’ясовувати чим саме загрожує їх невдоволення. Обережно проковзнувши між двома синіми кристалами, Злата ледь не спіткнулася об невеличкий зелений. Він нагадував кущик з кількох гострих листочків, що мали один центр. А в глибині того кристала тріпотів зелено-синій вогник. Він здавався живим, нагадував пташку в клітці. Пташку, що відчайдушно б’ється, намагаючись звільнитися. Злата присіла поряд зачаровано роздивляючись танок вогника, мимоволі простягнула руку. Першої миті кристал видався холодним, а потім пальцями дівчини промайнув сонячний зайчик. Як у лісі, коли вона торкнулася дракона. Злата розгублено роззирнулася, в пошуках джерела світла. Проте його, наче, не було… Знову поглянувши на кристал Злата виявила, що від її пальців полишився слід, ніби вони прогріли шар тонкої паморозі. Торкнулася ще раз — поверхня там була помітно тепліша, а від доторку знову розбіглися сонячні зайчики. Дівчина прибрала руку, але тих сонячних зайчиків ставало все більше й більше. І якоїсь миті вся поверхня кристала від них засвітилася і …випарувалась. А перед Златою опинилася рогата смарагдово-синя крилата ящірка розміром з кошеня. Такий собі дракон на мінімалках.

—  Оце так фокус, —  отетеріла Злата.

Мінідракончик кліпнув, смішно фиркнув й піднявши на дівчину погляд, раптом щось засвистів і вмить опинився на її плечі. Відчутно вчепившись кігтиками в шкіру, дракончик сховав голову під потилицю дівчини, у волосся.

— Тихіше, гарнюня, — Злата обережно провела однією рукою по спині рептилії, по центру якої стирчали численні виступи, іншою намагаючись трішки послабити хватку кігтів. Рептилія щось тихо й заперечливо просвистіла, намагаючись глибше закопатися у волосся.

— Все добре, добре, — Злата далеко не одразу, але таки зняла дракончика з плеча. — То що ти за диво? — спитала вона тваринку, яка міцно й, здається, перелякано, вчепилася в людські руки.

Мінідракончик мав прохолодну м’яку зелену луску з ефектом «котячого ока», акуратні сині шкіряні крильця, що поблискували, мов зоряне небо, й гострі чіпкі яскраво-сині кігтики. Рептилія дрібно тремтіла й наполегливо горнулася до її пальців. Видавалося на те, що це створіння вважає її своєю визволителькою. Наївне. Тут би не завадив справжній визволитель. Чи хоча б гном-провідник. Чи не гном, але бажано той, хто знає, як вибратися з цієї красивої, але чомусь зовсім не затишної печери.

— Мдя, на грізного хранителя скарбів ти не схоже… — похитала головою Злата, погладжуючи тваринку, що трохи заспокоїлася, проте полишати людські руки явно не поспішала. Довелося далі блукати з  дракончиком на руках.

Злата спробувала торкнутися ще кількох кристалів, проте жоден з них більше не випарувався. А останній, так взагалі обпік пальці, а дракончик на руках на той кристал зашипів, як сердита кішка.

Поблукавши деякий час та проминувши кілька аркоподібних переходів, Злата нарешті побачила щось схоже на вихід — величезні двері. Ширина однієї стулки сягала кількох метрів, ручка (чи щось схоже) розміром з голову дівчини, знаходилася метрах в п’яти від підлоги, а верхня частина дверей губилася у темряві. Двері були вкриті складними об’ємними візерунками. Якісь рослинні мотиви, батальні сцени в яких лише іноді мелькали люди. Зате було вдосталь невідомих істот та драконів.

— Отже ж холера… Ці дверцята явно не на гномів розраховані… — Злата закусивши губу роздивлялася чудний екземпляр архітектурної гігантоманії. Сучасних систем керування не було помітно, а механічне зусилля для цих «дверцят» має бути формату титанів, не менше. Злата, звичайно, спробувала ті двері штовхнути чи смикнути за візерунок, проте результат був очікуваним — двері зверхньо проігнорувати її смішні зусилля. Втім, варто було дівчині розвернутися, як рептилія на плечі, почала нервувати, вовтузитися й обурено свистіти й шипіти. Злата здивовано зупинилася, подивилася на дракончика.