Розділ 6

Радомир

За адресою, яку дала мама, двері Радомиру відкрила одна з колишніх одногрупниць Злати. Ім’я цієї дівчини Радомир погано пам’ятав, якесь, ніби, незвичне, а от зовнішність вона мала примітну. Висока, сіроока блондинка з фігурою, що у більшості чоловіків автоматично запускає азарт мисливського собаки. Таку красуню важко забути, навіть якщо бачив кілька разів та й то побіжно. Щоправда, окрім краси та вигляду, ніби у цієї пані цілодобово під рукою штат дорогих стилістів Радомир запам’ятав й те, що ця дівчина завжди поводилася так, наче веде родовід, як мінімум, від Вільгельма Завойовника. А ще мала звичку обдаровувати таким поглядом, що мимоволі почуваєшся так, немов причовгав у брудних чоботях до покоїв англійської королеви.

— Радомир…? — мовила дівчина розгубленою, але вже за мить обдарувала його голлівудською посмішкою.

— Він самий, — Радомир був здивований, що ця красуня пам’ятає його ім’я. Тепер би пригадати її. Орана, Омана…О, Оріана! Наче… Так і не згадавши точно, він вирішив обійтися без нього.  — Кажуть Златка у тебе гостює?

— Так…тобто ні,

— Не зрозумів.

— Вона в горах. Ми там були разом кілька днів, але мене висмикнули по роботі, а вона ще там полишилася. Заходь, —  дівчина відступила, запрошуючи його до квартири.  

— Що це за глухі гори без мобільного? — хмикнув чоловік, заходячи.

— Прекрасні! Там така шикарна невеличка садиба у мальовничому місці. Златка сказала, що в цій казці вона згодна жити, навіть якщо до неї завітають лісовики з мавками.

— Впізнаю сестру… А дай адресу, поїду складу їй компанію

— Сам, не знайдеш. Там адреси, як такої нема і GPS не ловить. Хочеш, поїдемо разом завтра зранку? Чай будеш? Чи каву?.

— Каву, якщо можна. Завтра кажеш… — задумливо пробурмотів Радомир присідаючи на канапу та роздивляючись приміщення. Гостинність цієї красуні була приємна, а от квартира у неї була така, що Радомир відчув себе дворовим собакою посеред Букінгемського палацу. Білосніжний ідеально впорядкований інтер’єр з численними дизайнерськими й високотехнічними наворотами навіював різні асоціації, але точно не житлом живої людини. Як можна жити посеред такого? Це ж якась суцільна інстаграм-декорація.  Чи це нове віяння сучасних тенденцій?

Домовившись в суботу зранку виїхати разом з Оріаною до Злати, Радомир досить швидко полишив дівчину, бо їх трохи недоладне спілкування раз за разом переривалося її робочими дзвінками. Було помітно, що він завітав невчасно, а зловживати ввічливою гостинністю Радомир не збирався.

Невагомі тістечка, які Оріана подала до кави, розбудили голод, тож шлунок чоловіка почав вимагати чогось більш поживного. Тому, перш ніж щось планувати далі, Радомир вирішив пообідати. На думку спало кафе на околиці, де куди колись ходив з друзями.

Івано-Франківськ помітно розбудувався з часів, коли Радомир був тут востаннє, але потрібне кафе все ще працювало. І було таке ж затишне, атмосферне, й навіть солоні вареники з сиром, які він колись тут куштував, присутні у меню.

Радомир зробив замовлення й доки чекав, роззирнувся. Відвідувачів було ще мало. Трійко дівчат, молода пара та якийсь молодик з ноутбуком в закутку. За вікном зашурхотів сліпий дощик. Радомир повернув голову та спостерігаючи, як люди поспіхом ховаються від стихії, спіймав себе на дивному відчутті, що щось не так. От тільки що? Він отримав цілком логічне пояснення мовчання Злати, кілька фото сестрички на фоні автентичної карпатської садиби, заспокоїв матір, планував завтра поїздку в гори (коли б він ще туди вибрався). Все чудово, але… Якось  аж занадто чудово, як для нинішнього життя. Може саме це й «муляє»? Думки в голові тинялися неприкаяними тинейджерами, витягаючи на поверхню випадкові, а то й відверто давні спогади. Чомусь пригадалася смерть батька.

 Радомиру було двадцять, коли смерть батька змусила перетворитися безтурботного гульвісу-студента на голову родини. Мати тоді злягла від горя, сестра ще у школі вчилася, тож все звалилося на плечі Радомиру. Довелося попрощатися з гулянками, терміново шукати підробітки. Радомир тоді крутився, як муха в окропі. Виходило не все й не одразу, але зрештою він впорався. Принаймні швидкості того «крутіння» вистачило, щоб вивчити сестру, привести до тями матір, непогано влаштувати власне життя. Часом так хотілося, щоб ті досягнення побачив батько. Його похвала з дитинства багато важила для Радомира. Батько був дивовижною людиною. Майстер на всі руки й ходяча енциклопедія. Захоплювався рибальством та геологією. Радомир виріс споглядаючи на дві вузькі шафи-вітрини з колекцією мінералів, кристалів і блешні для риби. Батько міг годинами розповідати який камінець звідки, з чого складається, яка блешня для якої риби, де таку рибу можна зустріти. Радомир напам’ять знав назви всіх розкладених під склом «скарбів», задовго до того, як навчився читати. Батько казав, що збирати гемологічну колекцію — неначе писати музику, починаєш із ноти, а малюнок, ритм та стиль приходять в процесі, з натхненням. От тільки батькове натхнення завершилося похоронною нотою…

Того дня Радомир прийшов з інституту, плануючи ввечері з друзями святкування успішного завершення сесії. Заскочив до квартири радісно розмахуючи заліковою книжкою. Батько саме протирав один з камінців своєї колекції й видався трохи засмученим. Привітавши сина, він раптом почав розказувати про адуляр, яким займався. Що він належить до групи польових шпатів, з яких на 60% складається земна кора, що вся планета пронизана енергетикою цього каменю. Радомир на той момент вже переріс захоплення геологією, але чудеса хімії поважав. Завжди було дивно усвідомлювати, що незначна різниця у розташуванні атомів призводить до того, що з одного елемента отримуєш зовсім різні речовини. Найяскравішим прикладом цього звичайно був вуглець, з якого складаються графіт, вугілля й алмаз. Але і на польових шпатах це непогано демонструвалося. Напівпрозорий, з ніжними блакитними відтінками та опалесцентним блиском адуляр в руках батька зовсім не нагадував звичну землю під ногами. А був же її близькою «ріднею».