5.2

Кіран

Кіран з розгорнутими крилами з’явився посеред темної міської вулиці. Завис у кількох сантиметрах від землі й доки крила зникали, акуратно приземлився. Роззирнувся. Кілька багатоповерхівок, автомобілі, тьмяне світло з вікон, вимкнені ліхтарі. Поряд зашипів якийсь бродячий кіт.  Кіран на нього хижо примружився й кіт миттєво сховався за потрощений паркан.

— Розумний… Тварини тут завжди були розумніші за людей, — посміхнувся чоловік та роззирнувся. Він опинився у місті. Не дуже великому, але достатньому для непримітної роботи. А ще це місце мало ледь помітний аромат тієї мрійниці. Вона тут явно колись була. Кіран окинув поглядом будинки, що його оточували, пройшов чуттям по загальній атмосфері й скривився. Як можна жити в таких умовах?

Прикривши повіки Кіран активував отриманий від Володаря орієнтир і скоро відчув де знаходиться потрібний об’єкт. Несподівано далеко. Цікаво. Що завадило організувати портал ближче? Сам Місанделег не міг бути причиною, тут його багато, його енергетикою практично пронизаний цей світ. Отже, це щось інше, щось чутливе до магії, що могло відхилити траєкторію порталу дранґуа. Але що?  Кіран невдоволено покосився на якийсь літальний апарат, що пролетів над ним з неприємним звуком. Роздратовано махнув рукою, щоб той не заважав думати, і об’єкт розсипався попелом.

То що в цьому світі суцільної техніки могло зреагувати на магію? Видається, завдання таки не буде простим. Втім, Володар ніколи не видавав простих завдань, та й повідомляти про очікувані складнощі не мав звички. Досить дивна звичка, як для того, хто бажає отримувати ідеальний результат…

Остання думка трохи здивувала Кірана, який ніколи не ставив під сумнів наказів Володаря, тож він її відкинув. Він має завдання, він повинен його виконати.

Кіран ще раз уважніше зчитав загальний фон міста, адаптував вбрання й за мить притихлими вулицями почимчикував молодий хлопець в джинсах, кросівках та світшоті з капюшоном. А коли його приховала темрява, на одному з вікон з сусіднього будинку ледь ворухнулися тюлі, за мить зблиснувши фіолетовим спалахом.

Злата

Свідомість Злати ніби затопив тягучий неприємний кисіль. Вона не знала скільки це тривало. Думки блукали мов отара овець на засніженій, залитій густим туманом полонині. Привидами мелькали спогади дитинства, студентства, батько, мама, брат, друзі, Кіран. Але варто було спробувати роздивитися якийсь спогад  уважніше і все розпливалося. А ще заважало відчуття чогось чужого, холодного й голодного поряд. Воно розлякувало думки й водночас ловило спогади, уважно їх оглядало, ніби щось шукало. Відкидало й ловило нові. Це було неприємно. Від цього Злата почувалася комашкою під мікроскопом в яку тикають холодним металевим пінцетом. Мабуть тому вона не одразу помітила, що спогад, який ловить ця чужа увага, не розпливається туманом. Навпаки, проявляється чіткіше, й дає можливість поглянути на власне життя під якимось іншим кутом. Злата раптом усвідомила, що має неймовірну кількість спогадів. Дивно, наче не так і довго жила, а їх так багато. Й таких різних. Радісних, сумних, гірких і сяйнисто-щасливих. Поступово дівчина відчула, що від світлих, добрих спогадів чуже втручання немов слабшає. Наче цей невідомий дослідник уповільнюється від них, застигає, припиняючи активно гортати її життя. І Злата почала свідомо підсовувати йому найсвітліші, найрадісніші спогади, намагаючись виштовхувати з туману свідомості потрібних їй «овець».

Море… Вона маленька сидить біля самої води та будує з батьком і братом замок з піску. Поряд з цим замком мама копає невеличкий басейн. Море шумить, намагається застрибнути в той басейн, хлюпається, лоскоче. Мама сміється, брат показує кулак хвилі, що змила одну з башт. Златі так тепло, весело…

Осінь. Вони з батьком скачуть на коні, вітер грає її волоссям. Батько посадив її маленьку перед собою й міцно тримає, а кінь мчить галопом. Швидкість, свобода, вітер, захоплення…

Перші квіти. Хлопець зі школи притягнув їй букет з власного квітника. Закохані очі, несмілива посмішка, порвана штанина, подряпини й ретельно обламані колючки на кожній троянді. Ті квіти стояли в вазі два тижні, наче й не знали, що повинні в’янути…

Братик. Їх поїздки на велосипедах в селі у бабусі. Дорога, що в’ється між пагорбами, пірнає в ліс, вискакує до полів, веде крізь чисте джерельце та величну ріку. Блакить неба, спів птахів, сміх брата з криком «наздоганяй, малеча!», лелеки, що прогулюються полем.

Літо, спека, річка. Зблиски води віддзеркалюються на деревах та на Радомирі. Від стрибка у холодну воду перехоплює подих. А братик вже вискочив на берег і ріже кавун. Махає їй рукою та стріляє темними кісточками, доки вона мокра намагається вибратися по мокрій траві. Підковзнулася, шубовснулась у воду, знову зі сміхом вибирається на берег під жартівливі погрози  брата з’їсти весь кавун.

Перша студентська компанія. Вересневе сонце освітлює приміщення кафе, граючи веселковими зблисками на обличчях дівчата, які стануть подругами, хлопців, що не раз веселитимуть всіх на парах. Офіціант з напоями, жарти, сміх, музика, перші розповіді про себе…

Тінистий ліс смерек та ялин. Таємнича напівтемрява, світлі стовбури осик та беріз, папороть, суниця на сонячних галявинах, одногрупниця, що посеред цього таємничого ліку видається чи то німфою, чи то мавкою…Оріана. Її звуть Оріана. Вони з першого курсу дружать. З того дня, як вона на першій парі невимушено сіла поряд.