Розділ 5

Радомир

Ранок починався… досить звично, як для останніх років. Радомир умився (не сильно допомогло) та побрів до кавомашини, подумки лаючи чергове нічне фаєршоу. Виспатися знову не вийшло. Щоб не псувати задоволення від кави, телефон полишився «досипати» на тумбочці. Й саме тому чоловік далеко не одразу почув дзвінок. Проте хтось був дуже наполегливим, тож до свідомості таки долетіла знайома мелодія, натякаючи, що аромат кави, то звичайно святе, але не для всіх.

— Та йду, йду. Невже я проспав кінець світу? — бурмотів Радомир плентаючись з чашкою до спальні. — Було б непогано…

Поглянувши на екран, Радомир нервово видихнув. Дзвонила мама.

— Доброго ранку, матусю. У мене все чудово, — бадьоро почав він, здогадуючись, що певно мама почитала новини й там проскочило щось, що змусило її терміново перевірити, чи живі її діти.  А наче ж вночі не настільки сильно гриміло.

— Це добре. А от Злата мені вже тиждень не дзвонила. Сьогодні я її набрала, бо ці новини змушують мене нервувати, а вона не відповідає.

— Читати новини зранку — шкідливо для здоров’я, — зітхнув Радомир.

— Жити взагалі шкідливо для здоров’я. Але це ще не привід не відповідати на дзвінки матері. Ще й в такі часи, — не дала матір змінити тему. — До подруги вона поїхала, а мені тут сивій…

— Мамо, ти ж давно фарбуєшся, — хмикнув чоловік.

— Хіба це привід додавати мені сивини?

— Звісно ні. То куди Златку понесло цього разу? — потер шию Радомир, мріючи її намилити молодшій сестричці. З дитинства так повелося, робить щось вона, а «прилітає» йому.

— Івано-Франківськ. А наді мною тут знову якась гидота пролітала в той бік. А новини пишуть…

Далі пішов потік новин, з якими Радомир не планував знайомитися раніше кави, знаючи, що важливі знайдуть його й самі. Знайшли. Щоб їх.

 — Та це ж не Покровськ... — пробурмотів чоловік, намагаючись не впадати у песимізм. Життя нині таке, що тільки хитнись в бік того болота і тебе вмить засмокче так, що виколупувати доведеться консиліуму лікарів з мішком ліків. А з гарними лікарями, як і з часом на лікування, нині туго.

 На нещастя Радомира його фраза припала саме на той момент, коли мати вирішила набрати повітря в легені. Тож єдиним правильним варіантом відповіді після наступного шквалу її емоцій, було єдине: «Так, мамо, вибач. Зрозумів. Збираюся.» Відмова не розглядалася, тим паче, що у Радомира навіть кволенького виправдання про плани, чи ображену дружину не було. Дружина пішла три роки тому, вирішивши шукати спокою та щастя за кордоном. Дітей не було, як він розумів тепер, на щастя.

Власне підстав для паніки у матері було не так щоб багато. Саме про Івано-Франківськ нічого не сильно критичного (за сучасними мірками) не повідомляли, а Злата лише не відповіла зранку на дзвінок. Але дівчина поїхала відпочити. Навіть дивно, що якісь середньотрешові новини довели маму до такого стану. Мабуть, просто скучила за спілкуванням. А сестричка певно, просто забула зарядити телефон, який у неї у всіх поїздках розряджається від нескінченного фотографування кожної придорожньої квіточки. Але матір зараз явно не в настрої слухати доводи розуму. А коли мама така, простіше намотати на колеса п’ятсот кілометрів, аніж переконати її у безпідставності паніки.

Радомир подумки пробігся по планах. Пощастило, що сьогодні п’ятниця й у нього відносно вільний день, який, проявивши деякі старання, в принципі можна звільнити. А далі вихідні, на які він, як не дивно, цього разу не мав планів. Отже, варто змиритися з тим, що мама урізноманітнила йому вікенд, який він планував нарешті провести за пасивним відпочинком. Не склалося.  

Радомир вже й не пам’ятав, коли останнього разу їздив в ті краї. Всі відрядження якось були в іншому напрямку, а відпочинок… Останні три роки не до нього було. Радомир і до 2022 року жив переважно роботою, на що частенько чув скарги дружини, а зараз й поготів. Тож загалом не найгірший варіант витратити вихідні на поїздку до старовинного міста та зустріч з сестричкою, яку вже кілька місяців не бачив. Завершивши розмову з матір’ю, Радомир поклав телефон на столик над яким висіло кілька фотографій. Зупинив погляд на одній, де були він, батько, мама, сестра. Гарні були часи: мир, всі живі, якісь проблеми, які нині здаються по-дитячому смішними...

— Так, тату, я пам’ятаю, що повинен турбуватися про маму і сестру, — зітхнув Радомир відводячи погляд від фото. — Я стараюся. Але визнай, цей квест з кожним роком все цікавіший.

Зі смерті батька минуло вже більше п’ятнадцяти років, сестра закінчила навчання й давно перетворилась з мрійливої дитини-фантазерки на білку в режимі «дім-робота-громадські проєкти», а от здоров’я матері погіршилося. Стараннями ковіда, аж до отримання інвалідності. Як вона свого часу її не хотіла оформляти… А тепер радіє, що сина через її інвалідність не забирають у військо. Дивні часи, дивні радості.   

Радомир прийняв душ та взявшись за бритву критично оглянув себе в дзеркалі. Тридцять п’ять років це вже не двадцять і навіть не двадцять п’ять. А шкода. Були ж часи, коли він, безтурботний гульвіса, всю ніч міг тусити з друзями, а зранку, бадьоро скакати на навчання, а потім і роботу. Зараз же на Радомира з дзеркала дивилася втомлено-пом’ята фізіономія. А він же вчора лише випив трохи пива! Ну і  намагався спати під чергове фаєршоу. Хто б сказав кілька років тому, коли він купував цю квартиру, що тринадцятий поверх буде настільки «оглядовим». Перший ряд на всі вистави зоряних війн, щоб його. Спав у ліжку (принаймні намагався спати), а вигляд такий, наче він всю ніч пив, гуляв невідомо чим займався. Зелені очі, на які колись гарно велися дівчата, здавалися бляклими, а от мішки під тими очима були яскравими, як у панди. Погляд втомлений, дводенна неголеність, в якій проглядає сивина, надає подібності до безхатченка. Й лише витерте рушником, ще не розчесане русяве волосся весело стирчить бадьоренько-скуйовдженим їжачком. Ну й фігура ще має більш-менш пристойний вигляд, хоч спорт він покинув.