4.2.

Кіран

Кіран сидів на даху склавши крила й підставивши обличчя нічному вітру. Володар задоволений й навіть обіцяв нагороду. Щоправда, спочатку наказав дістати Місанделег зі світу «дівчини-аномалії». Володар не рідко використовував у своїх експериментах камені з різних світів, але коли Кіран  почув це завдання, його немов обпекло зсередини. Не найкраще передчуття. Тим паче Кіран не міг визначити, чи це передвісник неочікуваних складнощів, чи це через те, що йому доведеться відправитися у світ тієї наївної мрійниці? Але хіба це може мати значення? Коли давно Кіран вже там був. Пам’ятав, що перехід до того світу досить неприємний, а умови існування гірші за Вільні землі: доводиться мучитись у слабкому тілі з сильно обмеженою магією. На щастя, там немає драконів, а серед переважно безмагічного натовпу навіть слабкої магії цілком вистачає для ефективної роботи. Дозвіл Володаря дає можливість переміститися до потрібного світу, магічний орієнтир повинен вивести на камінь. То чому ж Кірану так не подобається це, на перший погляд, досить просте завдання? Бентежить думка чи не опиниться він в місцях, звідки випала в озеро та смішна мрійниця? Кіран згадав її смішне обурення у момент їх зустрічі, потім, як тримав її на руках. Тепле тендітне тіло, сполоханий стук дівочого серця, ледь відчутний її подих на його шиї… І той її дивний рух пальцями, немов вона його досліджувала…

Кіран мотнув головою, відганяючи недоречні думки. Чому він згадує про те дівчисько? Вона вже не його турбота, вона вже у Володаря. Кіран перевів погляд на рожевий місяць над головою й відчув, що в голову лізуть дивні питання. Про неї, про камінь, про завдання. Забагато питань. Чому? Може у всьому винен той її останній погляд? Перед тим як Володар заточив її у кристалі? Такий дивний погляд… Без бажання вбити, злості, приреченості чи навіть образи. Зовсім не такі погляди він звик бачити у здобичі. Погляд тієї дівчини випромінював лише щире спантеличення, питання і щось ще. От тільки що? Щось незвичне, що відгукнулося в ньому дивним дзвоном…

Кіран роздратовано видихнув. Та з якого дива його так зачепив погляд якоїсь безмагічки?! Так, трохи незвичної, але Володар сказав, що то лише невелика аномалія, не більше. От тільки… кристал з цієї «аномалії» вийшов незвичний. Дуже. Кіран ніколи таких не бачив. Блакитно-золотий зі спалахами зелені. Цікаво, скільки вона в ньому протягне? Слабко-магічні істоти зазвичай розсипаються пилом за кілька місяців. А вона ж людина, безмагічка. Власне з таких кристали взагалі не роблять. То чому ж Володар зробив? Чому просто не полишив її собі, чи не віддав до загального табору? Там би вона мала значно більше шансів… принаймні вижити… Дурне, довірливе дівчисько! Так легко дозволити себе посадити до рукдзука! Та й дракон, не кращий. Оберігав, захищав, мову вклав, наказ Кірану сформував, а потім просто полишив її на мисливця-дранґуа! Втім, недаремно ж всі ненавидять ті підступні лускаті мішки магії. Вони завжди приносять самі біди. А от якби дракон їх не полишив, Кіран мав би більше часу на… На що, власне? Кіран розгублено зупинився на цій думці. Сердито мотнув головою. Все, геть ці думки! Звідки тільки повилазили? Мета його життя — служити Володарю. У нього є завдання. Все інше — неважливо.

Кіран розкрив великі чорні крила й стрімко злетів з даху. Набравши достатню висоту прийняв оптимально аеродинамічну форму й кулею рвонув вперед, формуючи портал до вказаного Володарем світу. За мить він зник в чорному вихорі, полишивши Луугийн орон.