Розділ 4

Тільки-но Злата зібралася спитати Кірана, навіщо він їй вчора розказував жахи про таке прекрасне місце, як десь далеко пролунав дивний, протяжний звук. Дракон, прихилившись до якого сиділа дівчина, рвучко підняв голову й скочив на ноги.  Злату від того руху підкинуло у повітря, як іграшку.

— Обережніше, лускатий! — обурено крикнув Кіран, встигнувши спіймати Злату.

Вона навіть перелякатися не встигла, як опинилася в обіймах чоловіка. Міцних та нереально акуратних. Її тримали так, наче вона не важча за пір’їнку й крихкіша за старовинний китайський фарфор. Злату оповив незвичний, ледь помітний, але дуже приємний аромат. Нотки хвої, кардамону іще чогось дуже знайомого, проте дівчина не могла згадати чого саме. Її погляд вперся у профіль Кірана, котрий дивився на дракона. Майже не усвідомлюючи своїх дій Злата торкнулася вилиці чоловіка, провела пальцями вниз по шиї до ключиці… Шкіра виявилася неймовірно приємна на дотик, майже ніжна. Навіть не вірилося, що під нею можуть бути такі сильні м’язи. Від того дотику  її пальці чомусь тремтіли, ніби їх пронизували тисячі дрібних електричних розрядів.

Кіран рвучко видихнув й повільно повернувся до Злати. Його погляд був…дивний. Злата поспіхом відсмикнула руку, усвідомивши, що її серце чомусь заходиться в шаленому ритмі. Й в цю мить дивний протяжний звук повторився. Він нагадував стогін повний чи то болю, чи то розчарування.

Дракон озирнувся на Злату, наче перепрошував, нахилив голову, відступив на пару кроків й стрімко злетів. Потік повітря від його крил був таким, що дерева навкруги попригиналися. А от Кіран зі Златою на руках встояв. Хоч і пробубнів щось відверто лайливе. Злату, щоправда, втисло в чоловіка так, що вона відчула кожен виступ його тіла.

 За мить дракон зник за верхівками дерев, а над лісом знову пронісся стогін. А потім навкруги запанувала тиша, яку не порушував навіть вітер. Й Златі раптом здалося ніби стало прохолодно, а сонячне світло потьмяніло, попри те, що на небі не було жодної хмаринки.  

— Саме час ретируватись, — мовив Кіран та акуратно поставивши дівчину на землю, кількома стрімкими рухами зібрав те, що полишилося від їх сніданку. Залишків, варто визнати, було небагато. 

— Чому? —  розгублено спитала Злата, намагаючись вгамувати своє серце. Воно стукотіло так, що аж у скронях віддавало. Й відчутно заважало думати.

— Бо скоро тут полишиться самий попіл. — відповів чоловік акуратно розвертаючи Злату в бік протилежний від польоту дракона. — І я б не рекомендував затримуватися, якщо ти не маєш звички отримувати вогняні ванни. Можеш звичайно перевірити, але навіть моє тіло не витримає останній драконячий вогонь. А від людського, зазвичай, й попелу не полишається.  

— Тобто? Який вогонь? Ти про що?

— Стогін чула?

— І?

— Це прощання дракона. А коли вони йдуть, то горять, спопеляючи при цьому солідний шматок простору.

— Так може йому потрібна допомога? — розгублено озирнулася Злата в бік звуку.

— І чим ти йому допоможеш? Потримаєш за лапку в останні миті, щоб потім скласти компанію в смерті? Не зависока ціна співчуття? — іронічно вигнув брову Кіран. — Йому це не допоможе, а для тебе смертний вирок.

— Можливо, можна щось ще зробити…? — розгублено перепитала Злата. За спиною знову пролунав той стогін. Цей звук бив по нервах й викликав мимовільні сльози. Вимагав кудись бігти, щось робити.

— Можна — пришвидшитися. — Кіран схопив Злату за руку й рвучко повернув до себе. Зазирнув в очі. — Послухай. За кілька хвилин тут буде вогняний смерч. І ми явно не встигаємо добігти до безпечної зони. Маскування зараз вже немає сенсу, тож я летітиму. А тобі, щоб вижити, треба повернутися до мого рукдзука.

— Летітимеш? Як це? Що? Знову в сумку? — дівчина нервово видихнула не встигаючи за подіями.

— Я не зможу з тобою на руках пересуватися достатньо швидко, щоб ми обоє не перетворилися на смаженину! — майже заричав Кіран нервово поглядаючи в бік стогону. Той ставав все гучнішим. Від цього звуку у Злати чомусь почали підгиналися коліна, а на очах виступили сльози.

— Га-аразд…. — видихнула дівчина.

Дивний стогін немов «завис» на одній ноті, від якої у Злати всередині почало все скручуватися вузлом. Хотілося одночасно плакати, вити, затулити вуха й тікати. Тож сумка мисливця здалася вже не такою й поганою. Та що завгодно підійде, аби лишень це припинити! — І як туди лізти?  

— Ти згодна? — вимогливо зазирнув їй в очі Кіран

— Так…

Й знову ці чорні бездонні очі з дивним далеким вогником вглибині… Споглядаючи його Злата майже з насолодою провалювалася в тишу та м’яку темну пустку. На якусь мить вогник раптом наблизився дозволивши дівчині його роздивитися. Багряно-золотий, тендітний, він танцював зависнувши у тихій темряві. Такий красивий, такий самотній... Він не розганяв і не освітлював пітьму, що його оточувала. Був ніби відгороджений від неї прозорою, але нездоланною стіною. Злата зачудовано торкнулася тієї стіни і її опалило крижаним холодом, а свідомість накрила темрява…

Отямилася Злата знову в сумці у вже знайомій компанії зайців-переростків. Цікаво, чому вони не приходять до тями від цієї нескінченної бовтанки? Злата не одразу зрозуміла, що це не сумка рухалася, а у неї перед очима все пливло й гойдалося. Їй було погано. В голові паморочилося, руки трусилися, ноги відмовлятися слухатися. Злата лише встигла подумати, що варто вибратися на свіже повітря, як її немов вдарили в живіт, все навкруги закрутилося й вона опинилася зовні.