3.2

Злата

Злата прокинулася від смачного аромату. Солодко потягнулася й наткнулася руками на щось незвичне над головою. Не розплющуючи очей спробувала згадати, що це таке дивне вона повісила над ліжком. Наче жодних громіздких сувенірів останнім часом не привозила. Поряд пролунав вуркотливий рик й дівчина рвучко відкрила очі. Над нею схилилася велика смарагдово-золота морда дракона. Великі променисті сині очі з вертикальними зіницями, відблиски світла на зелено-золотій лусці та ледь помітна добра посмішка.

Злата якусь мить розгублено милувалася цим фантастичним видовищем, поступово згадуючи вчорашній день. Одночасно з цим в голові крутилися думки про якісь сувеніри й ще щось. Щось дуже звичне, просте… Але тут дракон смішно фиркнув, лукаво примружився й непевні спогади дівчини остаточно розчинилися у мимовільному захоплені, яке викликала ця істота. Простягнувши руку, Злата торкнулася дивовижної морди, знову відчувши ніби по її пальцях затанцювали теплі сонячні зайчики. Й лише потім помітила, що лежить вкрившись крилом цього казкового створіння. Попри наявність жорстких основ, м’яка частина крила нагадувала найм’якішу ковдру.

    — Дякую…  — дівчина знічено виповзла з під крила, уявляючи, як, мабуть, незручно було спати цьому красеню, коли його кінцівку так нахабно прихватизували.

Дракон посміхнувся ширше, продемонструвавши блискучі зуби й піднявши «звільнену» кінцівку потягнувся.  Потім, розминаючись,  кілька разів змахнув крилами, обдавши Злату свіжим повітрям.

  — Агов, акуратніше! Сніданок з піском це не гостинно! — пролунало поряд обурене.

Злата озирнулася. На вогнищі щось смажилося, поряд була розстелена скатертина й перелік виставленого на ній нагадував обід в японському ресторані. Купа мисочок, тарілочок, піалочок з невеличкими порціями красиво оформленої їжі.

— Доброго ранку, — привітався Кіран виходячи з-за дракона. Видно, він тільки-но скупався, бо був оголений до поясу і на його непристойно рельєфному тілі спокусливо поблискували крапельки води.

— Доброго… — Злата мимоволі залипла та тому видовищі, й черговий її непевний спогад накивав п’ятами.

— Сніданок вже готовий.

— А-а…дякую…, — дівчина змусила себе відірватися від розглядування мисливця й перевела погляд на «стіл». Проте зосередитися на їжі не могла.

— Фрукти твій кігтистий охоронець нахабно з’їв, але все інше я зберіг, — повідомив чоловік. Дракон зневажливо фиркнув.

— Фрукти? Не м'ясо? Ти вегетаріанець? — здивовано кліпнула на дракона Злата. Той у відповідь вишкірився посмішкою.

— Не знаю, хто такий вегетаріанець, але м’яса у Вільних землях багато і на будь-який смак, а жовта суниця, то делікатес із земель Володаря, — хмикнув Кіран помахом голови змахнувши з лоба  мокру чуприну.

Злата провела поглядом політ крапель води, знову мимоволі опустила погляд на торс чоловіка й поспіхом відвернулася, відчуваючи, як починає червоніти.  «Чоловік не повинен бути красенем, вистачить того, щоб він був трохи симпатичніший за мавпу. Чоловік має бути в першу чергу надійним.» спливла в голові чиясь фраза. От тільки чия…? Хто це так зневажливо ставився до чоловічої краси? Злата розгублено потерла чоло.

 — Не вистачило цій рептилії галантності полишити дівчині десерт, — додав тим часом Кіран відверто осудливо.

Дракон повільно повернувся до мисливця й змірявши його невдоволеним поглядом, фиркнув, випустивши невеличку жменьку полум’яних язиків. Кіран граційно ухилився підставивши під вогонь невеликий чайник, котрий тримав в руках. — О, прекрасно, так ранковий напій приготується значно швидше. Вперше готую чай на драконячому вогні, — видав мисливець, прибираючи чайник за мить до того, як його ручка розігрілася до червоного кольору. Дракон зневажливо фиркнув, проте вже без полум’я.

— Друзі, не сперечаймося. Я прекрасно можу й почекати чай та обійтися без делікатесного десерту, — розсміялася дівчина, бо ця парочка мала занадто кумедний вигляд. Злата нічого не пам’ятала про себе, але впевнена була, що їй точно ще ніколи не готували сніданок дракон в компанії з таким красенем.

— Гаразд, —  легко погодився Кіран, наливаючи чай в крихітні кухлики та знімаючи з вогню якусь рибу. — Але ти занадто легко записуєш до друзів… особливо декого. — покосився на дракона чоловік. Дракон критично примружився.

— Ну не до ворогів же записувати двох красенів, які вартували біля мене всю ніч і годують  сніданком, — розсміялася Злата.

— Годують? — обурено подивився на неї Кіран. — Ця луската морда лише десерт поцупила вдаючи з себе наглядача!

— Для такого красеня нічого не шкода, — посміхнулася Злата. Їй здалося, що на великій хитрій морді, проскочили ознаки каяття.

— Не шкода їй... То ти просто їх не пробувала, — невдоволено скривився Кіран. —  До речі, а як ти так швидко опанувала нашу загальну мову?

— Що? — розгублено озирнулася на нього Злата

— Вчора ти розмовляла мовою свого світу, а сьогодні — нашою. Звідки ти її знаєш?

— Я? Я не знаю… —  розгублено закліпала Злата.

— Зрозуміло… — мисливець перевів погляд на дракона й нахмурився. Дракон йому  продемонстрував всю красу своєї зубастої посмішки, при цьому ще й кумедно ворухнув надбрівними дугами.