2.2

Злата сиділа перед вогнищем, яке їй турботливо організував новий друг. Дракон просто змахнув хвостом кілька сухих гілок з сусідніх дерев, чхнув на них, і перед дівчиною весело запалахкотів вогонь. Мисливець пару секунд спантеличено подивився на те вогнище, а потім раптом діловито всівся поряд, зняв рюкзак та почав там щось шукати. Дракон уважно слідкував за діями чоловіка,  а той удавав, що не помічає рептилію розміром вантажівку. За якийсь час чоловік витяг, розклав і поставив на вогнище якусь хитру конструкцію. Дракон обурено фиркнув.

— Що? Думаю, твою іграшку варто нагодувати, — зневажливо хмикнув у відповідь чоловік і почав викладати на конструкцію якісь коржі. Дракон примружився, проте не заважав йому.

Злата не втручалася. Її цілком вистачало того, що дракон та мисливець не намагаються битися. Та й згадка про їжу її відверто порадувала. Тож дівчина просто всілась  поряд з вогнищем на чорний порох, який рівним шаром вкривав випалену ділянку землі, та з цікавістю спостерігала за діями обох.

Попри те, що сонце вже сіло й повітря ставало прохолоднішим, порох що вкривав землю був на диво теплий. Роздивившись його уважніше, Злата виявила, що це взагалі то мало схоже на попіл. Радше нагадувало дрібний пісок. Теплий, приємний, чорний пісок. Злата акуратно зняла свої носочки та із задоволенням занурила в той дивний пісок пальці ніг. Перед очима постав спогад про берег океану, пляж, чорні валуни та пісок, на якому від хвиль кожного разу формується новий візерунок.

Той пісок не був суцільно чорним, він мав дрібні світлі часточки, від чого спостереження за смугою прибою для Злати перетворилося на своєрідну медитацію. Хвиля, стрімкий рух білої піни вперед, повернення води назад до океану і віддзеркалення синього неба на мокрій поверхні смуги прибою поступово темнішає. І ось вже мчать до океану струмочки чорного піску в оточенні світлих смужок і формують фантастичні пейзажі, в яких можна роздивитися розлогі дерева, долини рік, гори… Цілий світ, що живе лише до чергової хвилі, котра безжально все змиває, створюючи новий не менш химерний малюнок. І той малюнок виблискує в променях сонця, мерехтить, ніби в ньому, домішки діамантів, чарує і зникає під черговою хвилею, або поступилися новому.  

Дракон поряд зі Златою шумно втягнув носом повітря й  від того дуже реального звуку, спогад дівчини втік, як переляканий заєць. А в голові полишилася купа питань. Злата пам’ятала той пляж до дрібниць, але не могла згадати де це було. Її спогади нагадували міражі. Варто наблизитися й вони розсипаються піском, розчиняються як примарне видиво.

Критично спостерігаючи за діями мисливця дракон влігся поряд зі Златою, підставивши їй свій бік.  Злата із задоволенням сперлася на своєрідну «спинку», ігноруючи дивний погляд мисливця.

За кілька хвилин коржі, які виклав мисливець на вогонь, збільшилися втроє й стали схожими на піцу кальсоне. Та й аромат почали розповсюджувати неперевершений. Дівчина швидко зрозуміла, що концентрація на спогадах не має шансів, коли шлунок натякає, що ладен прогризти живіт, або отримати доступ до такої спокусливої їжі.

— Тримай, «не здобич», — мисливець вручив Златі один з коржів, а інші виклав на тарілку, яку розгорнув з якоїсь трубочки. Замість коржів чоловік поставив на вогонь невелику посудину, що нагадувала чайник у спідниці. 

— Дякую, — дівчина з радістю прийняла частування.

— То хто ти?

— Знаєш… —  Злата задумливо озирнулася на дракона поряд, —  у мене враження, що ми можемо почати з моїх питань.

Дракон схвально хмикнув. Мисливець перевів на нього погляд, деякий час вони з рептилією пограли в гляділки, але потім чоловік повільно кивнув і повернувся до Злати.

— Гаразд. Що саме ти хочеш знати?

— Для початку — де я опинилася. Що це за місце загалом і які тут правила проживання, — знизала плечима дівчина, азартно вгризаючись в коржа. Той виявився з начинкою і на диво смачним. Втім, можливо то просто вона дуже голодна. Згадати коли востаннє їла, Злата теж не могла.

Дракон  зацікавлено підняв голову. І Златі чомусь здалося, що його погляд був дуже іронічним. Чоловік невдоволено покосився на дракона й зітхнувши відповів.

— Ти в Луугийн орон,

— Ніколи не чула про таку країну, — здивувалася дівчина.

— Це не країна. Луугийн орон це назва нашого світу, — пояснив мисливець. Чи варто його вже називати кухарем? Бо готує цей чолов’яга на диво смачно.

— Світу?

— Ти ж явно оччихсон.

— Так, не зрозуміла, це ти мене спробував образити? То здобич, то якесь очисон, — підозріло примружилася Злата. — Я Смарагдовому поскаржусь. — вона жартівливо набурмосилась.

Дракон кумедно фиркнув. Мисливець закотив очі.

— Ні. Оччихсон це… найближчий переклад на твою мову — «дівчина, що опинилась, потрапила…» — почав пояснювати мисливець. — О, потраплянка. У твоїй мові теж є такий термін.

 — Гм… Початок цікавий. Тобто я влипла в казку? В прямому сенсі? Казку з не дуже добрими мисливцями, але добрими драконами.  Непоганий варіант, — хмикнула Злата.

— Як скажеш, — мисливець покосився на дракона, явно не поділяючи думку щодо доброти останнього, проте сперечатися не став.