Розділ 2

— Агов, мисливець-фокусник, випусти мене! Я не якась лабубу, щоб мене в сумці таскати! — почала репетувати Злата, замолотивши руками по гнучких стінах. — Я жива людина! А тут душно, тісно й незручно! І взагалі, я… я… я  тобі тут зараз всю здобич зіпсую!

Злата ще не придумала, як саме реалізуватиме свої погрози, але була впевнена, що щось вигадає, якщо її не випустять. І вже приготувалася вигадувати, бо насправді не очікувала на швидку реакцію загадкового мисливця. Втім, на її подив це спрацювало. Буквально за пару хвилин дівчину наче викинула з сумки хвиля стиснутого повітря. Та Злата й оговтатися не встигла, як вже сиділа на траві.

— Відпочила? — пролунало поряд. Дівчина підняла голову мимоволі примружившись від вечірнього сонця, яке світило просто в очі.

— Сам би так відпочив… — пробурмотіла Злата й раптом усвідомила, що зрозуміла незнайомця. — Ой, то ти мою мову знаєш? А чого ж тоді вдавав, що не розумієш мене?

— Вже знаю. Доки ти відпочивала в моєму рукдзуку, я трохи вивчив твою свідомість.

— Тобто, вивчив мою свідомість? — округлила очі Злата. Та вона сама з тією свідомістю не могла домовитися! — Як це? 

— Звичайне занурення в мовну ділянку. Я ж дранґуа, — чоловік знизав плечима, ніби це все пояснювало й змістився, закривши Зоряну від сонця. Тепер дівчина роздивилася, що він невдоволено дивиться на неї склавши руки на грудях та схиливши голову на бік. Темне хвилясте волосся прикрило частину його обличчя, від чого незнайомець став схожим на персонажа аніме. Неоднозначного такого персонажа.

Дранґуа. Що таке дранґуа? Злата пригадала, що дивилась колись аніме зі схожою назвою… Щось там про вежу Друаги. Здається, «The Tower of Druaga». Точно саме так. Але там Друага, а не Дранґуа і то був демон. Цей тип, звичайно, не дуже приємний, але на демона якось не схожий… В пам’яті спливла, ще одна співзвучна англійська назва «Rhi’a Dragunel з Sands of Destruction». Ще одне аніме. Злата роздратовано відмахнулася, «не те, там взагалі про Рію, жінку-дракона!», й тут же розгублено закліпала. Це ж треба, пам'ять так легко розгорнула перед нею згадки про якісь аніме (навіть сюжети згадались!), а варто спробувати згадати щось про себе і в голові ледь чи не суцільний білий шум.

— То чого тобі в рукдзуку не сидиться? — діловито спитав мисливець.

— А з якого дива я там повинна сидіти? — щиро обурилася дівчина. — Ти сам там випробовував ті неперевершені зручності?

— Я? — здається, чоловік щиро здивувався. — Я ж не здобич.

— А я що здобич, по твоєму? — ошаліла від такої заяви Злата.

— Звичайно. На вільних землях всі, хто не мисливиць – здобич.

— Та я ж не кролик якийсь! Я людина. Не мисливець і не здобич!

— Тут так не буває, — знизав плечима чоловік. — Трохи незвична здобич, згоден. Проте від цього лише цікавіша.

— Я не здобич!

— Доведи.

Злата обурено видихнула. Та що він собі дозволяє?! Які ще аргументи? Вони ж не в рабовласницькі часи живуть! Те, що вона в піжамі опинилася посеред якогось озера, ще не означає, що з нею можна поводитися, як з божевільною!

— Я… не… Здобич!!! — Злата обурено ляснула долонями по траві. Суто емоційний, майже дитячий жест, але незнайомець чомусь раптом злетів на кілька метрів вгору, наче його підкинуло, а трава навколо Злати притислася до землі, ніби вкладена поривом сильного вітру.

— Що за…? — дівчина спантеличено роззирнулася. Трава навколо неї лежала акуратним колом, в радіусі кількох метрів. Злата обережно підняла руки. Там де її долоні торкалися землі, рослини були втиснуті в землю і мали дивний вигляд. Ніби кристалізувалися. Підчепивши нігтиком один з листочків, який відпав з ледь чутним дзвоном, Злата поклала його на долоню й піднявши до очей зацікавлено роздивилася. Листок став ніби скляним, промені сонця красиво грали на його плавних вигинах. — …краса.

В цей момент на землю перед Златою, м’яко, наче пушинка з кульбабки, приземлився незнайомець.

— Згоден, так ти дійсно схожа на мисливця… — промовив він якось інакше на неї поглянувши на неї.  — Але ти все одно вже моя.

— Що?! Зовсім здурів? Я не річ, щоб комусь належати! — заперечила Злата, вмить забувши свої питання, щодо цікавого приземлення незнайомця.

— Ти моя здобич і я доставлю тебе Володарю, — спокійно, як нерозумній дитині, повторив  чоловік.

— Обійдешся! Я не хочу ні до якого Володаря!

— Ти не маєш вибору. На тобі моя мітка. Якщо ти не вийдеш зі мною з Вільних земель ти просто помреш, — до моторошності спокійно відповів чоловік.

— Що? Як це? Чому? — Златі категорично не подобалося почуте. Як не подобалося відчуття, що чоловік говорить правду. Й бісили сльози, що нахабно підступали до очей. От тільки розплакатися перед цим самовпевненим фокусником не вистачало! Злата зробила глибокий вдих і відчайдушно стримуючи сльози спитала. — Поясни, чому ти вважаєш мене своєю здобиччю? Що ще за Володар? Куди й навіщо ти мене зібрався доставити? Та й де я, власне, опинилася?

— А ти не знаєш?

— А то б я питала!

— Цікаво… — незнайомець всівся поруч. — А як саме ти сюди потрапила?