1.2

1.2

Злата завжди була мрійницею. З дитинства обожнювала казки у будь-якому форматі: книжок, мультиків, фільмів. Краса інших світів, магія, чари захоплювали її та полишалися у пам’яті значно краще за все інше. Спочатку на уроках, а пізніше й лекціях, Злата часто ловила себе на тому, що під монотонний голос викладача замріяно дивиться у вікно, але бачить там не своє віддзеркалення. І навіть не міський пейзаж. З відблисків світла на склі її уява малювала щось далеке і невимовно-прекрасне. Втілення казки, мрії, химерні наповнені дивами та магією світи. Злата любила роздивлятися ті міражі. Вони причаровували, дарували віру в казку, дозволяли відволікатися від реальності, яка часто наганяла нудьгу чи дратувала. Власне, скільки Злата себе пам’ятала, вона завжди мріяла про інший світ, наповнений магією, красою, дивами, свободою…

Злата зітхнула й обвела поглядом кімнату-сумку в якій сиділа. Формувати тут прекрасні образи було ні з чого. Сумку труснуло, на дівчину посипався згори якийсь пилок, від якого вона чхнула. В пам’яті раптом сплив спогад про зруйнований багатоквартирний будинок. Обгорілі стіни, вщент зруйнований під’їзд, запах диму, пилу, блимання вогнів машини швидкої на фоні сірого ранку… 

Сумку ще раз труснуло й спогад зник, полишивши дівчині присмак жаху та важкість в грудях. На фоні того відчуття, сумка в якій її несли, видалася вже не такою й поганою. Тепло, майже затишно, на голову нічого важкого не падає. Але що то за будинок? Де? Що з ним сталося? Як не намагалася, Злата не могла згадати.  

Дівчина закусила губу. Спробувала сконцентруватися, проте спогад вперто вислизав і розсипався на якісь незрозумілі фрагменти: обгорілий шматок якогось фото, бита цегла, присипаний попелом рудий кіт. Злата сердито потерла скроні й спробувала згадати щось ще. Але пам’ять  несподівано підкинула зовсім інше.

Ранок. Сонце, свіжий вітер та аромат моря. Вона з подругами йде на пляж. Сонцезахисні окуляри, пляжні капелюхи та торбинки, телефони, шорти, легкі туніки накинуті поверх купальників. Зачинена  квартира, спуск сходами, перехід вулиці з поодинокими авто й ось акуратні будинки вже полишилися за спиною. Дівчата проминули ряд дерев з великими червоними квітами й попереду розвернувся кам’янистий пейзаж з блакиттю моря на горизонті.

— Все, цивілізація тут скінчилася? — питально хмикнула одна з подруг, сходячи з акуратного тротуару на широку стежку, що вела у невелику улоговину між двома кам’яними пагорбами. Землю тут вкривав пил та розсипи дрібного ніздрюватого вулканічного каміння, між якими виднілися поодинокі кактуси. В одному місці, під прикриттям скельного виступу, стояла пара туристичних наметів.

— Трішки. Зате тут відчувається вайп справжнього Тенеріфе, — відповіла їй інша, яка йшла попереду.

— Знаєш, Оріана, я собі уявляла той вайб зовсім іншим.

— Не кіпішуй, Віоло, місця з підвищеною концентрацією п’ятизіркових готелів і завезений з Сахари пісок, я тобі теж покажу, — посміхнулася Оріана.

— Дуже сподіваюся.

— А навіщо завозити пісок з Сахари? — здивовано спитала Злата.

— Гадки не маю. Як на мене, місцевий, чорний, значно цікавіший і красивіший. Але, мабуть, не всі туристи доросли до оригінальності.

Дівчата проминули улоговину та піднялися до великих чорних валунів за якими вже шуміли хвилі. Але Оріана, яка йшла попереду, впевнено звернула праворуч.

— Орю, ти куди? Море ж прямо по курсу, — мовила Злата, зачаровано споглядаючи на синій обрій, на фоні якого гойдалося кілька яхт.

— Океан, Злато, Атлантичний океан. Не принижуй його до якогось незначного моря, — розсміялася подруга, відкинувши світле волосся з засмаглого обличчя. — І він тут усюди, куди не піди. Ми ж на острові!

— Прекрасно. То куди саме ти нас ведеш? Ти ж обіцяла, що я зможу на пляжі додивитися сни, а не стрибатиму козячими стежками по горах, — приєдналася до питань друга дівчина, опускаючи окуляри та підозріло споглядаючи з-під  густого чорного чуба на ледь помітну стежину, якою попрямувала Оріана.

— Спочатку я хочу вам дещо показати. Тут недалеко, — зблиснула посмішкою Оріана.

— Знаю я твоє недалеко. Типове гуцульське «Та лем кавалик угору, аж кури би дойшли!», яке означає кілометрів п’ять, а то й більше крутим схилом, де як не вб’єшся, то помреш від втоми, — скривилася Віола повертаючи окуляри на місце.

— Не перебільшуй, — легковажно відмахнулася Оріана.

Злата й Віола таки попрямували за подругою. Стежка вела на пагорб, петляючи між скельними виступами та гіллястими колючками.

— Екскурсія між кактусами, яка краса, — іронічно пхикнула Віола, акуратно відчіпляючи край своєї одежини від довгих голок. — Чомусь я уявляла Канари гостиннішими і презентабельнішими.

 — Канари різні, Віоло. Кожен острів, то взагалі окремий світ. І, до речі, не все з цього кактуси. Власне кактус тут, здається, тільки опунція, — вказала Оріана на рослину немов зібрану з пласких овальних кружалець, кожен з яких був прикрашений колючками, а верхівки радували погляд жовто-помаранчевими квітами. — І її тут їдять. Рекомендую спробувати. А оця непримітна дрібнота, то якісь товстянки, дальні родичі «грошового дерева», яке у тебе на підвіконні демонструє дива виживання, — вказала Оріана на невеликі кущики з суцільних гілочок і голок, — А он те, — кивнула подруга на скупчення кількох десятків ребристих сірувато-зелених високих стовбурів, — взагалі молочай.