Глава 13

Аліса Білохвіст 

Минуло два місяці з моменту нашого першого поцілунку з Платоном.

Два місяці, наповнені радістю, щастям, турботою, шаленим коханням.

Я щоранку дякувала долі за нашу зустріч і боялася засинати, щоб моя казка не розчинилася в просторі.

А інтуїція кричала про зміни, що наближаються…

Платон з кожним днем все більше мовчав, стомлений через численні проблеми на роботі.

Матір з розуму сходила, адже я практично не жила вдома. Ще б пак, безкоштовна прислуга не прибирає та не готує як раніше, кому таке сподобається.

Та я все ж вірила в щасливе життя. 

Надіялася.

Мріяла.

Серіал добігав кінця, на наступному тижні заплановані фінальні зйомки. Хоча мої сцени вже всі зіграні, тобто, по суті, я завершила свою роботу.

Хто б міг подумати! Я – акторка серіалу. І все змогла реалізувати, Ернест мене дуже хвалив, навіть Лоліта перестала плюватися отрутою. 

Все тече, все міняється, надіюся, наше кохання залишиться незмінним.

- Привіт, мила, - прийшов Платон, поцілував у скроню, пригорнув до себе і міцно-міцно обійняв.

Я зустрічала його після робочого дня.

Ми майже жили разом, точніше офіційно я не переїхала, але практично додому не поверталася.

Вечерю приготувала, запалила свічки, створюючи приємну та романтичну обстановку.

- Привіт, коханий, - поцілувала в палкі вуста, дихаючи ним, насолоджуючись теплом та захистом.

- Я ненадовго і маю повертатися назад в офіс, в нас катастрофа наближається, потрібно кризовий менеджмент створювати, тому що не випливемо..., - важко зітхнув, все ще не відпускаючи від себе.

- Я можу допомогти? – дурне питання… Як? Але і змовчати не в силах.

- Будь поряд зі мною, більшого не потрібно, - посміхнувся доброю, але втомленою посмішкою.

- Пішли повечеряємо, я приготувала дорадо, як ти любиш, - взяла за руку і повела на кухню.

Осінь вступила в свої права, припорошуючи золотом все довкола, накрапав прохолодний дощик, стукаючи у вікно. Найкращий час для домашнього спілкування за чашкою чаю під теплою ковдрою. 

- Алісо, ти – бездоганна! – побачив мої старання для створення атмосфери, ну і, звісно, самі страви на столі.

- Не перебільшуй, - радісно посміхнулася.

Ми не сварилися з Платоном жодного разу. Не було приводів.

Коли він спалахував, то я його гасила або просто мовчала, не нагнітаючи. Коли я нервувала, то чоловік мене обіймав і просив вибачення за свою недостойну поведінку, навіть коли ні в чому не був винний.

Таке правило в нас.

Але і розповідати один одному про важкі моменти життя ще не навчилися.

Платон вважав, що мені ні до чого робочі складнощі ведення бізнесу, а я не хотіла почуватися жертвою насилля та гніту, тому так і не розповіла про ситуацію з родиною.

Обовʼязково розповім, просто ще не настав відповідний момент.

- Знаєш, я так стомився… Як ніколи, - поклав голову мені на плече. 

- Обовʼязково повертатися? – зажурилась.

- Так… Я не можу втратити бізнес… Мене намагаються дискримінувати та витиснути з медіа простору. Найстрашніше, що це робить моя власна родина… Батько… - вперше Платон заговорив про свою сімʼю.

Я познайомилася з Юліаною, світлою та доброю сестрою мого коханого, пам'ятаю, як тоді посміялася з себе та своїх ревнощів, що відчула в нашу першу зустріч.

А от про батьків Платон мовчав. Як і я. Я поважала його рішення, розуміючи складну тему. А він не ліз мені в душу.

- Чому? – перше, що виникло в голові. Чому батьки ображають власних дітей? Вони ж мали бути підтримкою та опорою…

- Я не підкорився в одному проекті тата і він мене «виховує», - виплюнув останнє слово.

- А що за проект? – не могла зрозуміти ЯК так? Через бізнесові справи знущатися з сина? 

- Ой… Неважливо, голубко, я від тебе набираюся енергії та спокою. Ти як бальзам для моєї душі, - перевернувся і поцілував.

Я підкорилася натиску, готова віддати все, що маю заради нього.

Ми любили один одного, пристрасно та палко, а потім він поїхав на роботу.

Я ж лишилася сама, заснувши в теплій, просторій постілі.

Раптовий телефонний дзвінок розбудив і якось аж злякав мене.

- Алло, - сонно прошепотіла.

- Час йде, а ти так і не навчилася нормально розмовляти! – гримнула в слухавку матір. – В нас біда, Аліско, а ти куверкаєшся зі своїм хахалем! Все, немає брата… 

В мить я похолола… Заніміла… Руки трясуться, мову відняло, тіло тремтить…

- Що ти таке кажеш?.. – прохрипіла, не в змозі кричати.

- Пропав. Не прийшов додому. Я пошукала біля підʼїзду, навіть в школу ходила. Немає. Може це й на краще, виховувати інваліда – важка ноша. – спокійно промовила мама.