Глава 3

Аліса Білохвіст
Я загубила очі-якорі й трохи злякано спостерігала за натовпом.
Божечки… Дай мені сил!
Але психіка починала відмовляти в співпраці і потихеньку перемикалася в режим «істерика».
Терміново потрібно вийти на вулицю, чи в іншу кімнату, та куди завгодно аби далі від людей.
Я гарячково шукала вихід, коли сильна чоловіча рука мене підхопила.
- Все добре? – ці самі сірі очі… Я тут не одна. Мені допомагають.
- Хочу на свіже повітря, - прошепотіла губами, вперше добровільно прихиляючись до чоловічого тіла.

Платон взяв мене за руку і вивів, як маленьку дівчинку.

-  Тепер мені стало легше, - вдихнула густе повітря на повні груди. Вже підходить осінь, непомітно та крадькома.

Де-не-де зʼявляються жовті листочки, ночі стають холоднішими, а дні коротшими.
- Я теж не люблю натовп, - почула поряд оксамитовий баритон.
Підняла голову і потонула в вихрі його очей.
Красивий… Як з обкладинки журналу.
- Ви працюєте моделлю теж? – не до ладу кинула питання.
- Ні, - посміхнувся.
- Це добре, - чогось ляпнула я.
- Чому? В тебе якісь упередження щодо моделей? – продовжував посміхатися.
- Ні-ні! Та й не знаю я про них нічого. Сказала аби сказати, - винувато опустила очі.
Таке… Ліпше мовчатиму.
- Аліса, правильно? – махнула головою. – А чому ти тут?

Дмухнув вітерець, обпалюючи холодним та липким повітря, я мимоволі обходила себе руками. В цю ж мить піджак опустився на мої плечі.

- Я тут працюю, - проста та щира відповідь.
- Модель чи прибиральниця? Хто ти? – ми поряд на відстані витягнутої руки, я навіть відчуваю прохолоду його видихів на маківці.
В нас ідеальна гармонія в зрості. Я немаленька леді, а він так взагалі гігант.
- Конкретно тут на вечорі я посудомийка. А згідно з штатним розписом, то я прибиральниця. – намагалася пояснити свої обовʼязки. – Але якимсь чином стала моделлю чи акторкою… Хтозна. Не звертайте уваги.
- Алісо, ти дуже красива, - чоловік підсунувся ще ближче, наші тіла вже торкаються одне одного.

Я відійшла. Про всяк випадок.

Страшно не було, але звичка, вироблена роками, взяла своє – чоловікам довіряти не можна. Жодному.
- Дякую, - прошепотіла, знімаючи піджак. – Я… Піду. Дякую ще раз за допомогу.

І втекла.

Платон мовчки провів мене задумливим поглядом, але залишився стояти на місці.

Історія Попелюшки мені ніколи не подобалася, адже це залежні стосунки. Та й яка з мене принцеса?
- Ось ти де! – викрикнув на вухо синьо-зелений павич.
- Не лякайте мене! – підскочила на місці. – Я зараз все зніму і віддам, не хвилюйтеся.
- Не потрібно! З тобою хочуть поспілкуватися заможні чоловіки, ходімо! – і давай мене потягнути в те кодло людей.
Я назад не піду… Тим паче до незнайомих багатіїв.
- Ні-ні-ні… Відпустіть мене… Будь ласка… - аж сльози виступили на очах від переляку. – Я все зробила, як Ви просили… Можна я піду додому чи посуд мити?
- Ти дивне створіння! В тебе є шанс знайти покровителя, який створить прекрасні умови, а ти носом крутиш! Який посуд?! Зовсім здуріла?! – і продовжує тягнути.
Я ж стою на місці, але вже в розпачі… Сльози хлинули з очей від неможливості справитися з ситуацією… Така я слабка людина, звикла бути покірною, навіть не можу чужій людині наперекір сказати.
Зараз на нього накричу! Візьму і лясну по липкій долоні!
Затримала повітря, закрила очі, набираючись рішучості, а він продовжує тягнути… Один, два…
- Відпусти її! Ернест, ти з глузду зʼїхав?! Не бачиш, що дівчині погано?! Вона геть бліда і плаче! – знову мій рятівник… Дякую йому!
- Та я ж нічого… Просто хотів їй допомогти… Вона ж свого зіркового часу не усвідомлює! – але руку відпустив, хвала Богові.
- Дурень ти! Я ще з тобою поговорю щодо сьогоднішнього інциденту! – рикнув на папугу. – Все добре? Не плач… Вибач нам. Ти чого трясешся, ніби зайка? Справді злякалася?

Знову опинилася поряд з ним, точніше в його обіймах…

Зовсім тут не страшно, навіть надійно та безпечно, а ще… приємно.
Запах терпкого сандалового дерева окутав, занурюючи в атмосферу тиші та комфорту. Натомість нове, досі незнайоме відчуття почало заполоняти ефір… Не можу поки що його зрозуміти… Що це зі мною?
- Заспокоїлася? – перервав нашу тишу.
- Так…
- Давай я відвезу тебе додому. Це не питання. Сходи перевдягнися, чекаю на цьому ж місці. – рішуче промовив Платон.
10 хвилин і я повернулася, в потертих джинсах і сорочці з секонду. З розкішною зачіскою та макіяжем моє вбрання певно виглядало безглуздо, але вже байдуже, скоріше звідси.
Мовчки йшла за ним, обережно сіла в розкішний автомобіль, тремтячими руками намагалася застібнути пасок безпеки, але вік зовсім не хотів слухатися… Що ж це таке?
- Давай я тобі допоможу, - не витримав чоловік і нахилився до мене.

Я перестала дихати… Очі зовсім поряд… Знову це відчуття в тілі… І він завис наді мною… Ніби відчуваючи подібне.

- Я хочу тебе поцілувати, - прошепотів і тут же виконав своє бажання.

Його гарячі губи торкнулися моїх… Ніжно, легко та стримано. Кров ніби сказилася, пульс зашкалював, а думки повністю зникли з голови… І це відчуття… Воно мене полонило.
- Яка ти ще дівчинка, - посміхнувся через декілька секунд. – Поїхали, я тебе не зʼїм.

Перший поцілунок. 

Такий приємний і чуттєвий, водночас легкий та ненавʼязливий.

Я буду памʼятати його все життя!