Глава 2

Зранку прокинулася о 6, мама з Андрійчиком ще спали, на скору руку приготувала сніданок, помила плиту. Чому вона знову брудна? В якійсь карамелі чи що? Певно матуся готувала, а в неї з цим не дуже вправно виходить. Втім як і з рештою побутових обовʼязків.

Мама – складна людина. 
Інфантильна та лінива, а ще завжди незадоволена життям.

Як вона любить про себе казати: «життя не дало мені шансу продемонструвати світові красу та елегантність». Бабуся називала маму Нічним метеликом, який яскраво сяє, але так швидко згорає на світлі.

Бабцю я обожнювала. 

Таких людей мало на землі – з великим серцем, відданим сімʼї та роботі. 

Після того, як тато покинув маму, вона покинула нас. 

Віддала на виховання своїй мамі, нашій бабусі.

Це були найкращі роки в моєму житті! 

Ми купалися в турботі, в теплі та материнській любові, яку бабуся нам віддавала з надлишком. Мама для нас була незнайомка з приємним запахом парфумів. Приїздила декілька разів на рік, робила фото, роздавала по цукерці і знову в блуд.

Тяжко стало, коли бабуся почала хворіти… і згодом відправилася в Рай… Мені було 8, Адрусику – 4. 

І моє дитинство скінчилося…

Та що це я, потрібно бігти на роботу,  графік з 8 до 18, тому необхідно поспішити, щоб не спізнитися, а ліпше прийти раніше. 

Нашвидкоруч поснідала, встрибнула в джинси і побігла, адже йти два кілометри.

Вранішнє місто дарувало прохолоду і спокій, а ще тишу. Декілька машин порушували незайманість урбаністичного пейзажу, сонні пішоходи де-не-де зустрічалися з неясними та задумливими поглядами, і я уявляла, що прогулююся, неспішно та манерно, або вийшла на пробіжку, а вдома на мене чекає затишний сніданок з красивим чоловіком… На думку спав вчорашній красень Платон.

Та ні… Такі не будуть чекати на мене. Де я і де він. В різних соціальних світах.

Та й красень який, а я… дилда з тонкими ніжками. 

Ми більше й не побачимося скоріше за все в тій величезній будівлі.

Добігла, перевдяглася в ту ж коротку форму (нову мають видати трохи згодом) і взялася за швабру з відром. 

Насправді прибирати нічого, нічна зміна все залишила в ідеальному стані, але якщо заглянути по кутках, то видніється пил, сліди розводів. Тобто є чим зайнятися.

- Добрий ранок, - почула голос ззаду. 

Офісна співробітниця ввічливо привіталася, я їй теж посміхнулася у відповідь.

Деякі помічають прибиральників… А деякі – ні. 

Чому вирішила зайнятися прибиранням? Це те, що я вмію. З 8 років це моя зона відповідальності, якщо не хочу жити в безладі. В 14 років я вперше пішла працювати якраз в цю сферу –  200 гривень і квартира господині блищала. А ще продавала яблука з садочка бабці, і на заводі пробувала. Там важко і нелегально. 

Тепер же з настанням 18-річчя змогла навіть в такий шикарний офіс потрапити! 

Якби не Андрій, то я б пішла від мами… Важко у 18 років утримувати жінку і підлітка. Хворого. На жаль.

- Привіт, красуне, ти з манги трансформувалася? – жарти пішли вранішні. Терміново потрібно перевдягнутися, це ж не діло!

- Добрий день, перепрошую, - одними губами вигукнула і поспішила до Клавдії Семенівни. Ще рано, але ліпше в роздягальні  посиджу, ніж слухати збочення.

Я усвідомила, що симпатична у 15 років, коли мамині залицяльники почали задивлятися на мене…

Мама сварилася і кричала… Била по обличчю… Як тільки не називала…

- Привіт, Алісо, ти за формою? Зараз видам, бо САМ позвонив зранку і дам нам всім прочуханки, уявляєш? – жінка задумливо свердлила мене поглядом. А я звично мовчала.

Не знаю хто там той САМ, але дякую йому.

Може це той збоченець вранішній? Хоча навряд, дуже молодий.

- Ти мені скажи, а чому пішла в прибиральниці? Молода, красива, породиста! Хоча… Ти ж без освіти? Я й не знала, що нині такі в Україні є серед молоді. Зараз куди не плюнь – учений. От тільки на папері! Вже до лікаря йдеш і дивишся рік народження, не доведи лихого потрапити на випускника часів пандемії! А в нас офіс чистий, платять гарно, чого б і не піти, якщо нічого не вмієш іншого. В нас робота проста – взяв ганчірку і наводиш марафет, – моя начальниця вела в свої засіки і зачитувала філософський монолог, запитуючи і сама ж відповідаючи. Точніше не монолог, а риторичні запитання.  

Форму видали по розміру, навіть оверсайз, але то добре, зручніше носитиметься.

- Я от що тобі скажу! Ти тільки не ведися на солодкі речі офісних чоловіків. В нас заборонені романи в компанії! Його не виженуть, він же «білий комірець», а ти полетиш як корок з-під шампанського! 

- Дякую за пораду, - тихенько, але щиро відповіла.

Мені не потрібно романів, пристрастей чи любовних стосунків.

Я хочу вилікувати брата і витягнути з нинішнього пекла.

А ще вступити до ВУЗу.

І стати письменницею.

Я цінуватиму кожну продану книжку, кожного читача, чи навіть критика.