Глава 2

Алекс заїхав за мною вранці. Я сіла на заднє сидіння автомобіля: місце поруч із колегою було повністю заставлене апаратурою.

Завісний міст зникав у туманному серпанку над водою, а яскраве сонце засліплювало очі.

Верениця машин вишикувалася вздовж траси для перевірки: до закритого району могли потрапити лише ті, хто жив або працював там. Знаменитостей пропускали миттєво, наша ж черга повзла нестерпно повільно. У відбитку лобового скла мерехтіли силуети пальм.

«Десь тут ходить мій золотий квиток і розгадати секрети Шеллі.»

— Чого посміхаєшся? — запитав Алекс. — Знаєш, скільки пліток ходить про це місце?

— А хіба не ти їх і розпускаєш? — парирувала я.

— Здивуєшся, але ні... Ну то чого ж ти така радісна? Ти працювати їдеш, чи тобі подарували віллу, а я не в курсі?

— Жартівник, — зітхнула я. — Як ти не розумієш, що означає такий шанс? Шоу-бізнес подібний до сходів, рух тут виключно вертикальний: або вгору, або вниз. Якщо залишишся на місці, тебе зіштовхнуть усе нижче й нижче. Клієнт у «Ґодесс» — це крок у височінь. Втратити таку пропозицію в професійному сенсі рівносильно смерті.

Алекс витріщився на мене зляканим поглядом, ніби я сказала щось вкрай небезпечне.

— Не думала знайти собі якесь заняття окрім роботи? — пробурмотів він. — Ти до неї занадто серйозно ставишся.

Охоронець махнув рукою, наказуючи нам вийти.

Надворі вологий океанський бриз одразу ж змішався з виснажливим жаром розпеченого асфальту. Навколо розкинувся справжній тропічний рай. Стрункі королівські пальми ліниво погойдували пишними кронами на тлі безхмарного, блакитного неба. Вдалині, смугою води, височіли величні гори, вершини яких купалися в яскравих сонячних променях. Повітря тут пахло розкішшю, морською сіллю та дорогими парфумами.

Поки сек'юриті прискіпливо вивчав наші робочі документи, інші співробітники почали перевірку машини.

 Охоронці  вилучили камери й недбало кинули їх у металевий ящик.

Пролунав глухий тріск.

Алекс смикнувся, від люті на його вилицях заграли жовна.

— Мать вашу! Обережніше! — гаркнув він.

— Камери. Ввозити. Заборонено, — монотонно відповів охоронець.

Алекс різко рушив до ящика. Двоє з охорони сприйняли це як виклик без зайвих слів повалили хлопця на капот.

Один міцно заламав йому руки, інший натиснув на шию.

— Тихіше, хлопче, — процідив сек'юриті.

— Наполегливо рекомендую вам охолодити свій запал, — крижаним тоном вимовила я.

Я зробила крок уперед, майже впритул наблизившись до співробітника безпеки.

— Алекс — мій колега й визнаний журналіст, — спокійно продовжила я. Вони все одно ніколи не дізнаються правди.

Охоронець дивився на мене з абсолютно кам'яним обличчям.

— Ми обидва запрошені керівником «Ґодесс», чиє ім'я вам чудово відоме, — мій голос не здригнувся. — А мені тепер відоме ваше ім'я.

З такої близької відстані на його бейджі вдалося прочитати: «Дрейк».

Мої слова все ж таки подіяли. Охоронець ледь помітно закліпав і почав вагатися.

— Що скаже Віктор В'єра на такий прийом, влаштований його людям? —я кинула  свій останній козир.

Охоронець відвернувся і витер піт із чола.

— Тут така справа, міс... — пробурмотів Дрейк, ховаючи очі. — Ваша перепустка готова, а його — ще ні.

Алекс вилаявся крізь зуби, але все ж таки спромігся на підбадьорливу посмішку.

— Біжи. Я тебе наздожену, — сказав він.

Я взяла пропуск і пройшла крізь пункт контролю. Там мене зустріла незнайомка, яка чекала за імпровізованою стійкою реєстрації перед входом на закриту територію.

Дівчина ввічливо посміхнулася:

— Мене звати Сьюзен. Я адміністраторка. Містер В'єра наказав супроводжувати вас.

Елітний район вражав своєю безкомпромісною розкішшю. Доглянуті вікові кипариси плавно огинали алею, вказуючи шлях до головного хмарочоса. Ліворуч від мене берегова лінія острова зливалася з океаном сліпучо-білою смугою кварцового піску, а попереду височіла символічна «В'єра Тауер», відбиваючи весь цей ідеальний світ у своїх золотих дзеркалах.

Сьюзен трималася відсторонено, без зайвого підлещування, просто чітко виконуючи свої обов'язки.

Раптом я обернулася і побачила чоловіка.

Він мав хижу, брутальну красу голлівудського бунтаря: широкі плечі, ідеально окреслена лінія вольового підборіддя, чуттєві губи та злегка недбала зачіска зі світлими пасмами, що вигоріли на південному сонці. Від нього віяло тією небезпечною, тваринною магнетичністю справжнього мачо — зухвалого, сильного і абсолютно впевненого у власній безкарності.

Його статна фігура завмерла навпроти сонця. Погляд чоловіка повільно, з розстановкою пройшовся по моєму тілу — впевнено, допитливо, відверто оцінюючи. Цей погляд був настільки ж пронизливим і контрастним, немов гарячий лід.

— Ви, мабуть, Мія Шеллот, — промовив він низьким, оксамитовим голосом. — А моє ім'я вам уже має бути відомим.

— Ви, мабуть, Лаур, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівно.

— Можна на «ти», — на його губах заграла ледь помітна, зухвала напівусмішка.

Його манери відверто вказували на намір вести гру.

Але попри власну ж пропозицію перейти на «ти», сам Лаур продовжував тримати формальну дистанцію.

— Це ж вас «приставили» до мене, — мовив він.

— Я теж рада знайомству, — відказала я. — І мене «приставили» виключно у твоїх інтересах.

— Ви отримуєте за це гроші, отже, у ваших інтересах також, — холодно парирував Лаур.

«От же ж нахаба ,але з ним важко не погодитися».

— Зараз ти можеш бути налаштований скептично, — я витримала його погляд, — але сам не помітиш, як передумаєш і почнеш мені вірити.

Спадкоємець лише ледь помітно повів бровою, переводячи погляд на лінію горизонту.

«Кажуть, перше враження — найважливіше»

— Усе ж раджу бути напоготові, — кинув він. — Поки ви не визначитеся, як саме мене «продавати».