Драбина в небо

Там на вершині пагорба джерело цих чарівних звуків, звідти доноситься спів талановитого співака, що голос його сама гармонія, цей голос муза, цей голос умиротворення. В його пісні немає звичних слів, ні приспіву, ні куплетів, але ніде не знайти нічого зрозумілішого за неї. Музика і голос поєднуються разом так що не можна уявити одне без другого. Тільки самим своїм звучанням вона в змозі зупиняти війни, вилікувати усі хвороби, вказувати шлях загубленим, давати віру зневіреним, піднімати тих хто упав. Чують її не вухами, а відкритою навстіж душею, навіть глухий може почути ці акорди, незрячий побачити світло що вона випромінює, той що без нюху відчути солодкі пахощі мира що ідуть від неї. Борис піднімається в гору, йому легко як ніколи ще не було від самого свого народження, він поспішає на зустріч з кимось особливим. З ким ще не знає, але передчуття найприємніші, там хтось більше ніж друг, більше ніж найближча на світі людина, там на вершині хтось дивовижний, хтось що за зустріч з ним потрібно заплатити дуже високу ціну. Цей хтось стоїть спиною до Бориса Тимохи який тільки мить назад вибрався на вершину пагорба. На ньому чорний костюм, начищене до блиску взуття, напевно таки на грудях красується краватка, або метелик, виглядає дуже по діловому. Він стоїть видивляючись в далі там на небі пливе золота хмаринка вона сяє як сонце і це світло яскраве та лагідне, воно вже не ранить очей, проте здатне пробитись в найвіддаленіші куточки тьми. З хмари лунає ця не зрівняна музика і пісня яку виявляється виконує не один співак, а тисячі. Тисячі голосів зливаються в один єдиний потужний голос. Хочеться ридати від щастя слухаючи його, хочеться плакати від зворушення. Хочеться летіти туди у хмари.

— Небесний хор, — промовив чоловік у діловому костюмі не відриваючи погляду від золотої хмаринки.

Борис підходить ближче до нього.

— Я зачекався. Чому так довго ти йшов до мене? — Продовжує чоловік.

Борис не знає що відповісти він переповнений емоціями, зворушений до краю, його губи ворушаться, але голосу не плодять.

— Ти хочеш знати хто я? — Продовжує розмову незнайомець обернувшись нарешті до Тимохи.

Борис ствердно махнув головою. Лице, волосся і руки незнайомця білі як аркуш паперу він наче привид якого можна було б перелякатись, але Борису зовсім не лячно. Обриси обличчя його добре видно воно приємне для очей хоч надто не звичне як густий дим, ледь-ледь прозоре.

— Я той хто завжди був з тобою поруч, але ти навіть не знаєш мого імені. Я той хто говорив до тебе, але ти не чув мого голосу. Я той хто багато разів рятував тебе від смерті, але ти ні разу не подякував мені. Я направляв тебе на вірний шлях, але ти обирав інші дороги. У нас багато імен, але люди називають янголами то хай буде по вашому я янгол, ми не носимо одягу, але зараз я навмисне одягнений у звичну тобі одежу, останнім часом ти тільки у такій ходив, то ж я вирішив що таким чином ми скоріше порозуміємось.

Борис глянув на себе він уже теж одягнутий у свій улюблений чорний діловий костюм з якісного дорогого матеріалу вшитого колись на замовлення у відомого закордонного кравця.

— Питай що тебе тривожить, я ж бачу не спокій в твоїх очах.

Борис збирає усі свої сили, усю відвагу в кулак й нарешті в його роті народжуються слова. Не сміливі, боязкі слова.

— Я помер?

— Ще ні, але можеш вмерти якщо захочеш.

— Як це зрозуміти?

— Так і розумій. Хоч до розуміння тобі ще далеко. Але я тут для того й стою поруч щоб прояснити трішки твоє положення в цьому світі.

— Цей світ такий дивний та дійсно мало зрозумілий мені, а ще жахливо самотній.

— Цей світ лише задзеркалля іншого світу, це відображення людських бажань, адже кожен зрештою матиме те чого прагнув. Ці душі отримали що хотіли, одні чадіти до часу в мороці і бруді в домі сірих душ, трястись від реву звірини в темних коридорах, існувати в заздрості і ворожості один до одного, скиртувати своє багатство в копиці, інші блукати в парку відчаю в густих туманах не помічаючи, та не розуміючи нічого крім себе, та подібних до себе, ходити однією і тією самою дорогою, та ховати очі від світла щоб воно бува не принесло прозріння. Є інші засвіти в яких ти ще не бував.

― Всі вони мертві?

— Всі ці душі загублені та втрачені для світу. Одні злі бо знають що час науки та настанов для них минув, нічого більше не зміниш, інші й після смерті залишились сліпими та глухими, вони були мертві ще за свого життя тож нічого дивного в їх поведінці немає. У цьому як ти кажеш дивному світі є різні душі, але й серед мертвих бувають живі, а серед живих мертві, а є ні живі ні мертві як от ти що не знають жити чи не жити.

— Я знаю що хочу жити. Я хочу повернутись у світ живих людей, поверни мене назад, дай другий шанс, прошу, молю, — Тимоха впав на коліна й благально склав руки на грудях.

— На жаль немає ні другого, ні третього шансу це самообман. Життя це не гра де є багато спроб. Коли невдало зіграв можна переграти заново. Ні в кого не буде другого життя. Я надто добре знаю людей, - промовив янгол суворим голосом і таким же суворим поглядом глянув на Бориса - сьогодні ви просите одне а завтра заблагаєте інше. Сьогодні ти хочеш у світ живих, а завтра захочеш залишитись тут на завжди.

— Ні, - заперечив Борис — я ніколи не зміню своє рішення, обіцяю.

Янгол усміхнувся так лагідно що аж засяяв, а потім враз спохмурнів як дощова хмара.

— Ви люди звикли давати обітниці, але в більшості випадків вони перетворюються на попіл який розвіює вітер й від них нічого не лишається. Слово це надто серйозно, мій друже, серйозніше ніж ти думаєш, адже воно ніколи нікуди не зникає, а лишається у вічності. Я даю тобі своє слово що поверну тебе туди куди ти бажаєш, але станеться це тільки тоді коли прийде час, коли ти повністю подолаєш відведений тобі шлях, не скоріше. Це не буде другий шанс. Це буде продовження життя. Чи не пожалкуєш ти про своє рішення?

— Не пожалкую, — ствердно відповів Борис.