Парк відчаю

Борис Тимоха не вірить в свою свободу, зараз обов'язково хтось прибіжить й схопить його, відведе назад в будинок сірих душ та замкне в чотирьох стінах, напевно ж навіки. Кінець ілюзії. Проте все зовсім навпаки, ніхто не спішить його ловити, не має погоні за втікачем навіть тоді коли він відійшов далі за будинок ніхто не схопився йому навздогін. Кому він потрібен, грішна нещасна душа. Біжи-біжи не озираючись далі і далі в невідомість. Можливо попереду на тебе чекає ще більше ярмо, ще більше зло, ще більше болі, а можливо навпаки. Хто відає?

***

З зовні будинок виявляється зовсім не такий здоровенний як здавалось Борису коли він перебував в середині. Звичайна закинута стройка з купою будівельного сміття довкола. Під стіною поміж битої цеглин ростуть кущі та бур'яни. З одного боку будинку поля, сінокоси, високі очерети з іншого багато дерев. Вікно Борисової в'язниці виходило на поля він не бачив іншої сторони цього дивного світу. Повз будинок дерева ростуть рядком, а далі збиваються в купу утворюючи ліс, парк чи просто зарості. Між будинком і деревами глибокий рів, на іншій стороні невисокий земляний вал. Важко буде перебратись через нього, проте цілком можливо. Борис Тимоха не гає часу, доклавши чимало зусиль йому таки вдається подолати цю перешкоду. Ось нарешті він видряпався з рову, весь вимащений в багнюці, оглянувся довкола по переду високі дерева, по ту сторону рову зостався будинок сірих душ. Над ними височіє небо брудно-зеленого кольору й там далеко-далеко воно поєднується з землею утворюючи такий же брудно-зелений туман. Не довго думаючи Тимоха помандрував поміж ті дерева. Все далі заглиблюючись в дрімучі зарості в невідомий досі засвіт. В цьому лісі чи що воно є насправді можна навіки заблукати. Можна пропасти без сліду, зникнути, блудити тисячі віків в самоті перебираючи як вервичку спогади з минулого життя. Назад дороги немає, подумав Борис обнявши товстий чорний стовбур. Назад завжди є дорога. Можна обійти півсвіту й зрештою опинитись на тому місці звідки починав свій шлях. Тимоха згадав як його перша спроба стати на ноги в бізнесі увінчалась великим провалом. Коли він його перша дружина син і маленька донечка опенились на вулиці без копійки в кешені. Він отримав тоді великого копняка від життя, а потім був ще більший удар. Удар від якого він так й не зміг оговтатись, але зміг підвестись, підняти голову та іти далі. Хто б після втрати коханої половинки й дитини знайшов в собі сили жити далі? Один знайомий запропонував на певний час замешкати в його заміському будинку. Там не було газу тільки пічне опалення і чадний газ з несправного димоходу зробив свою справу. Як зарас блукає серед дерев так само й тоді він не бачив світла. Він впав у тьму загубив сам себе і тільки син якому пощастило вижити запалив для нього новий вогник. Завжди є дорога назад.

Подолавши чималий шмат шляху нарешті він натрапив на щось схоже з парковою доріжкою. Вона виглядала так не широкий тротуар обкладений бруківкою далі був ряд дерев, а за ним широка дорога, рівна, асфальтована. Куди вона веде і звідки? Не знати. Не видно щоб по ній їхало хоч якесь авто, чи кінний екіпаж, чи хоч щось на колесах. По той бік дороги знову ряд дерев далі ніби ще один тротуар не видно, а там ліс ховається за пеленою туману. На дворі ні ніч, ні день, освітлення як від вуличних ліхтарів що світять бляклим жовтим світлом, тільки ліхтарів ніде не видно, ні стовпів на яких вони могли б висіти, ні дротів по яких могла б іти електрика. Світло природне іде з брудно-зеленого туманного неба й Борису видається що зараз тільки світає, ніч вже зібралась в дорогу, а ранок тільки-тільки починається, до сходу сонця ще далеко. Борису трішки боязко після будинку сірих душ йому зараз не по собі. В його вухах й тепер реве звірина в носі запах сіна, а очам вбачаються сірі тіні. Ось одна з них іде тротуаром, сіра довга тінь в довгому сірому плащі. Борис затаївся за широким стовбуром дерева він не може розібрати куди ж вона суне в перед чи на зад. Тінь наближається, але якось не звично, не можна збагнути як. Враз йому стає все зрозуміло ця істота рухається плечима в перед, обличчям на зад, тобто задом на перед. ЇЇ хода рівна, наче це так має бути. Через деякий час сіра істота порівнялась з Борисом й тепер він може краще її розгледіти, це жінка вона рухається поважно, граційно, голова гордо піднята, підборіддя задерте в гору, можна сказати що це іде сама королева. Волосся пряме біле зачесане з проділом по середині. Плащ в горі застібнутий під саму шию, а в низу сягає трішки нижче колін, на ногах високі чобітки на чималих шпильках. Жінка тендітна, схожа на модель що дифелює на подіумі її обличчя бліде, видовжене, під очима чорні круги, погляд холодний, порожній. Жінка довго не затримується в полі зору вона швидко віддаляється й зникає десь там на іншому кінці тротуару, де зелений туман стає щільнішим. Борис Тимоха не знає радіти йому, чи сумувати. Що чекає його в цьому новому засвіті? Де абсолютно нічого не зрозуміло. В тому будинку у нього була одна проте ясна мета, знайти вихід на волю, тут же не знати що робити? Як діяти? Десь неподалік хтось загомонів людським голосом, двоє раптом з'явились на тротуарі Борис навіть не встиг зрозуміти звідки. Це були чоловіки, один товстий, низенький інший високий худий. Рухались вони так самісінько як ця пані що проходила недавно задом на перед. Виходило у них це трішки кумедно, довгий незграбно перебирав своїми тонкими ногами й здається що він ось-ось заплутається в них впаде з гуркотом до долу, короткий же своїми дрібними ногами ледь встигав за супутником. На них сірі розстебнуті навстіж плащі, покуйовджене волосся на голові. Короткий має чималий живіт, довгий тростину якою розмахує в різні сторони. Двоє говорять між собою незрозумілою мовою. Здається ніби про щось сперечаються. Навряд Борис чув колись щось подібне. Вони на мають бородів і виглядають зовсім не так як нещасні примари в будинку сірих душ, але до людської подоби їм ще далеко. Борис не встигає ніде заховатись він просто стоїть під стовбур того таки дерева й не ворушиться. Двоє чоловіків швидко проходять не помічають чужинця що принишк неподалік, вони взагалі не дивляться в його сторону ніби їм абсолютно байдуже, чи є тут хтось, чи немає. Борис ще більше розгубився, чого б це їм так сподобалось ходити задом на перед? Яка в цьому перевага. Спробувати собі, чи що? Він стає посеред тротуару й давай крокувати обличчям до заду спиною до переду. Вдається, тільки не довго, він перечіпляється об суху гілку що впала колись з котрогось дерева й шубовсть до долу. Не суджено літати безкрилому, не вміє він цього робити, а щоб ходити плечима в перед потрібно мати очі на потилиці, чи якесь сьоме відчуття. Та ну його, може краще бути самим собою, довіритись своїм ногам хай несуть куди самі хочуть як це вже було не раз, і можливо це не зовсім розумно проте нічого іншого не вигадати. Хіба що повернутись на зад в будинок, в цю тьму безкінечних коридорів і страху. Ні! Краще вже перший варіант,