Розділ 6

— Хто тут?! — Запитав мене грубий голос коли я подзвонила в дзвін на воротах. 

— Я Міравель, мені потрібно купити трави, щоб обробити рани. 

Ворота повільно почали відкриватись, впускаючи мене до міста, після того, як чоловік з сідиною в вусах оглянув мене через віконце. Кам’яні будинки тяглися до центру ідеально відкреслюючи головну вулицю. З деяких із них крізь віконниці на брущатку падало м’яке світло від свічок. Цікаво, хто в таку пізню годину не спить? Запитала я себе й усміхнулася своїм думкам, бо сама пів ночі по лісу пролазила. 

Цокання кінських копит розносилося по нічній тиші та відбивалося чимось дзвінким вдалині. Навряд чи в таку годину крамниці будуть працювати, варто було б знайти де можна трішки відпочити, можливо навіть поспати… 

О! Ось і розв'язання мого питання!

Я нарешті дійшла до площі. Вона була невеличкою, але там було все що треба: кілька крамничок з одягом, травами, продуктова крамничка, і, звичайно но ж, таверна, що стояла трохи осторонь, наче ховалася від непроханих гостей. 

На ґанку таверні висів, покритий тонким шаром пилу, ліхтар. Я прив'язала коня й рушила до дверей. 

Дерев’яна сходинка поскрипувала під ногами, супроводжуючи кожен крок. Після короткого стуку, я штовхнула двері від себе та увійшла до таверни. 

Повітря похило різними стравами та алкоголем. Відвідувачів майже не було, тільки один чоловік в капюшоні сидів за дальнім столиком розслаблено попиваючи зі свого кухля пиво. 

Атмосфера тут чарівною, навіть трохи казковою. Барна стійка та дерев’яні стовпи були обплетені зеленими ліанами, що плелися й далі по перекладинах. Поміж зелених листочків росли білі квіти різних розмірів, між якими літали світлячки. Вони виконували більш декоративну роль, тому, що створювали атмосферу казки, але за освітлення все-таки відповідали ліхтарі, що висіли над кожним зі столів.

В такому закладі хотілося залишитися назавжди, настільки затишно тут було. 

За барною стійкою була молода світловолоса дівчина, до неї я й підійшла:

— Еммм, добрий вечір, чи ніч, кейро, у вас можна залишитися на ніч?

Вона сонно підняла на мене очі й кивнула головою в знак згоди.

— Так, залишилась тільки одна кімната вікна якої виходять на вулицю. Влаштує?

— Так-так, звичайно!

— один срібник за ніч.

Я поклала срібну монету на барну стійку, взяла ключ та пішла оглядати місце, в якому я мала провести час до ранку, якщо звісно в мене не виникне бажання прогулятися поночі містом та витягти в нові пригоди.