Глава 19

Михаїл, з'явившись, сів поруч із Марією навпочіпки, обійняв за плечі і притулив її, податливу, до себе.

- Не реви. Ну не реви!

– А що тепер буде? – схлипуючи, спитала Марія.

– А чорт його знає! - хмикнув Мишко, і Маша засміялася, від чого на серці у нього стало тепло, а існування набуло сенсу. – Подивимося! Ти тільки не падай духом.

Як йому іноді виходить одним словом чи реченням перевернути весь її світ з ніг на голову і назад?

– Подивимося, куди подінемося. Аби недовго чекати. Немає нічого гіршого, ніж нудитися в невіданні, – його карі та її блакитні очі зустрілися, і вони посміхнулися до своєї маленької таємниці.

– А з жінкою, що буде тепер? - Запитала вона відсторонюючись.

– Спадкоємицею вона не є. Тож квартира тепер згідно із законом відійде державі. Думаю, що коли вона Жорика поховає, до монастиря піде, вона ж твоєму начальству обіцялася там зустрітися. Буде… як це люди кажуть? Нареченою Христа... Щоденні молитви, постійний піст і безглуздість думок, продиктованих тобі кимось, хто й сам нічого не зрозумів з того, що прочитав...

- Припини! - Вона легенько штовхнула його кулачком у плече і знову притулилася до нього. – А дівчина? Та дівчина, пам'ятаєш?

– Пам'ятаю, про неї важко забути. Не знаю, що з нею буде, тільки він від неї не відчепиться, доки свого не доб'ється, і всіх чоловіків відвадить від неї, аби йому самому вона діставалася. Та й хто витримає це, нічого не знаючи? Люди розуміють кохання як безроздільне володіння іншою людиною. А вона нікому не може належати безроздільно та назавжди. Ну а якщо за життя йому не дістанеться, то він і там їй спокою не дасть. Але вона міцна, гадаю, впорається.

– Шкода мені дівчину…

- Шкода - не шкода, а ти щоб у це не лізла! У нас своїх бід вистачає! Самі розберуться!

– А як не витримає?

- Витримає, куди подінеться, вибору у неї немає. Або витримає, або стане його власністю. Тільки тоді він сповна відірветься на ній через те, що стільки часу не здавалася.

– Виходить, вона…

- Приречена? Ні. Не знаю. Машенька, я не маю відповіді. Так буває. Не можна всіх жаліти! Я тобі банально забороняю жаліти всіх підряд! Ти почула, що я сказав? – крикнув Мишко.

Маша тепло посміхнулася, дивлячись на його дбайливий вираз обличчя, і кивнула, погоджуючись.

- Ні, ти не кивай мені! Ти скажи, що почула!

Щось тихо пробурмотівши, вона повела його геть із лікарні.

– Дивно, що нас ніхто не рятував… – уже голосніше замислено промовила ангел.

– А кому потрібний безхатько?

- Ти - цинік, - хмикнула вона.

- Я реаліст.

- А як же клятва Гіппократа?

- Так це ж його клятва, а не кожного особисто, вони її тільки слухняно повторили - і все. З часів його життя ще й переписали багато разів, адаптуючи під «сучасність»… Ти просто надто наївна. Подивися, скільки смертей довкола. Хіба можна врятувати всіх? Їхні сили, знання, вміння та влада не безмежні, навіть якщо деякі з них щиро згоряють на такій роботі.

- Ти надто несправедливий до людей, - він зупинився, уважно й дещо здивовано дивлячись на неї, а вона продовжила: - По-перше, вони нас не бачать. І я переконалася в цьому, поки була з Георгієм, чекаючи на твоє повернення. Як вони можуть допомогти нам? Тим більше, що це наша робота допомагати їм, а не навпаки. Хіба ні? Але скільки разів я сама ставала свідком справжніх чудес, коли затримувалася на хвилини, які могли б коштувати комусь життя, а вони утримували людину всіма засобами, які їм знайомі, аж до самої моєї появи… Навіть ми не встигаємо встигнути за двома завданнями, куди простим людям. І, нарешті, подивися, скільки людей вони рятують щодня! Скліфосовський, Пирогов, Амосов, Богомолець та подібні до них генії сучасності! У кожній країні, кожній області та місті є свої визначні таланти та уми, які допомагають Богу щодня лікувати та продовжувати життя. Навіть тоді, коли це здається неможливим. Яких висот вони досягли у технологіях! І в найголовніших, – все більше розпалюючись, говорила Марія, дивлячись йому прямо в очі, – не можна судити за національністю, професією, релігією, сім'єю чи друзями лише по одному з представників. Не можна судити навіть по більшості!

- Чому ні? – вкрадливо уточнив Михаїл, жадібно поїдаючи її очима.

— Тому, що тоді ми не стояли б зараз поряд… — неголосно відповіла вона, раптом скривившись, відводячи погляд і прямуючи до дверей. – Згадай, хто ти…

– Я, дякувати Богові, і не забував це, – хмикнув Михаїл.

— Якийсь ти аж надто віруючий і релігійний для чорта, — усміхнулася крадькома Марія.

Чорт у відповідь грайливо знизав плечима.

- Не всі чортами народжуються.