Глава 14

- Давай спершу припинимо боятися, - сказала вона, закочуючи манжети рукавів сукні.

– Ого! – шанобливо схилив він голову, але не втримався від коментаря: – Свіжа думка!

- Припини зараз же! У мене є ідея!

– Присвятиш?

- Ні поки.

- Ось як?

- Ось так! – сказала вона і почала молитися.

– Гей! Та ти що твориш?! Зараз же всі твої ангели залишаться!

- Саме так!

– А я, дурню, вирішив, що ти порозумнішала… – з сумом сказав він, а вона продовжила молитву.

І справді: через деякий час перед ними з'явився один із ангелів.

Маша замислилась. Увесь час очікування звісток від Михаїла вона молилася. Але ніхто не приходив, не озивався. Чим відрізняється та і ця молитва? Чому вона була впевнена, відчувала, що зараз вони неодмінно відгукнуться? Чи є в цьому подібність до молитов людей, одні з яких Бог чує і бере до уваги, а інші – ні?

- Як ти смієш! — вигукнув ангел, що прийшов, і змахнув рукою, спрямовуючи на Марію темно-синій промінь.

Михайло, що стрімко відреагував, направив у відповідь яскраво-жовтий промінь. Два промені зустрілися на середині шляху, пролунав оглушливий звук вибуху, запахло димом, наче від багаття, а прямо над місцем зіткнення променів на стелі утворилася чорна пляма.

Михайло, який виставив захисний купол, усім серцем сподівався, що пригода залишиться непоміченою хоча б Георгієм та його доглядальницею.

- Вгамуйся! - крикнув він ангелові, що прийшов на поклик Марії. - Ти не бачиш, чи вона допомоги просить!

Марія посміхнулася ніжно, стоячи за його спиною, адже він захистив її.

– Вона? Допомоги?! Вона не має права не те що на допомогу, а навіть на прохання про допомогу! Відтепер вона, зрікаючись Бога, ні на що не має права!

– Навіть у Біблії сказано, що кожен має право на прощення, якщо воістину кається. Вона, я думаю, кається… – заперечив Михайло, намагаючись згладити ситуацію. 

Хоча це означало, що далі йому доведеться діяти одному, оскільки її, найімовірніше, заберуть, покарають, і, наче маленьку дівчинку, не випускатимуть гуляти з поганим хлопцем. Він хотів, щоб добре було насамперед їй. Отже, своїми бажаннями доведеться поступитися.

- Ти звідки про Біблію знаєш? – підозріло примружився ангел, що прийшов. – Ви ж навіть у руках тримати її не можете…

- Нісенітниця яка! Чорти ще й як можуть тримати її в руках. Тільки гидують через своє невігластво.

- А ти, значить, не гидуєш?

- А я допитливий дуже!

- Брехня!

- Так, ще один дитсадок моралі читати буде ... Маша, де ти там?

- Тут, - вона несміливо виглянула з-за його спини.

- Якщо «тут», то сама й пояснюй своїм колегам великі істини, про які сама нещодавно нічого не знала.

– Я думаю, цю розмову можна і відкласти… Зараз є важливіші справи.

Він підняв брову зацікавлено й дещо здивовано.

– Ми ж Жору маємо встигнути врятувати. Так не будемо час витрачати на дурниці. Зрештою, у нас його не так багато. Вважаю, що треба поєднатися. Тому, Мишенько, я покликала свого, як ти хотів висловитися, колегу. Можливо, потрібна буде і допомога твоїх колег, але я не знаю ваших способів зв'язку.

– Не знаю, про що ти там лопочеш із цим, – сказав ангел, намагаючись привернути до себе увагу. – Але я не збираюся співпрацювати з ними. На що ти мене штовхаєш? Більше, що я можу тобі зробити, це пообіцяти мовчати про твій поклик і нашу зустріч.

- І тільки?! Я ніколи не нагадувала нікому про свої послуги, не вимагала ні з кого нічого натомість, але тепер ти змушуєш мене нагадати тобі, скільки я для тебе зробила, як багато разів виручала, коли ти один не справлявся з поставленим завданням… Чи пам'ятаєш про це ти сам?

- Це ж користь! Як ти можеш?!

- Е, ні... Корисливістю це було б, якби я заздалегідь планувала попросити тебе про щось натомість, але я не думала.

– А де мені знати?

– А мені не треба, щоби це знав ти.

Ангел здивовано й трохи ображено глянув на Марію.

– Мені треба, – продовжила вона, – щоб про це знав Бог.

– Не помічаєш, що якось пафосно? – припустив Михайло.

- Він знає. А пафосно чи ні, не нам вирішувати.

– Знову?

– Я дуже змінилася у способах віри, але сама віра в мені не змінилася анітрохи. Чи ти домагався саме цього? У такому разі доведеться розчарувати тебе, мій друже. Змінилася я, але не те, що всередині мене.

- Врахую.

- Чому ти більше не кажеш "ну, що ж", або "ах, ось як"?

- Тому що істоти, що поважають себе і співрозмовника, ніколи не вживатимуть цих слів-паразитів. І ніколи не скажуть «скажімо так» чи щось накшталт.

- Значить, раніше ти мене не шанував?

– Раніше не було за що.