Глава 7

Перші два дні ангел не відходила від ліжка Георгія. Краще нехай люди чуйно сплять, прокидаючись від кожного шереху, ніж так, думала Марія.

Не дивно, що вони заплуталися в думках та бажаннях. Тут навіть час примудряється нестись, неквапом повзучи по узбіччі. Як можливо, що день так швидко завершується, змінюючись уночі, коли так повільно тягнеться особисто для мене? Чи не краще було б пам'ятати про попередні завдання, щоб не задаватися щоразу одними й тими самими питаннями? Втім, про що я? Для завдань вистачає, як правило, половини людської доби. За цей час ніхто не встиг би отруїтися цим дивним повітрям, цими думками. Але чи не тому чорти такі близькі думками і поглядами людям? У цьому їхня слабкість чи їхня сила? Досвід їм це дає чи змушує повторюватися, слабшаючи від цього?

Годинами вона молилася. Спочатку про повернення біса, як не парадоксально це звучить. Пізніше про одужання Георгія, хоч розуміла, що це безглуздо. А коли зовсім зневірилася, почала молитися за здоров'я всього світу. Їй здавалося, що переживання за живу людину і її саму зробили вже людиною, тобто істотою вразливою. Адже тільки в цьому й різниця між потойбічним та земним: у силі та слабкості – як багато людині мало. Але чи не тому їм самим не потрібно багато, що мають можливість мати все? Людям потрібне все чи впевненість, що все у них може бути? Як розібратися, коли вони такі різні і так схожі між собою?

Наприкінці першого дня вона перестала молитися, задумавшись, чи не накличе цим на себе лихо. Невже я почала думати про себе більше, ніж про інших? Що не так із цим світом, із його мешканцями? Або... що не так із нами? Чому ми так сильно різнимось, тоді як чорти майже нічим від людей не відрізняються? Чи не в цьому полягає секрет тяжіння людей до них? Вони шукають і знаходять собі подібних, а ми... Ми надто далеко від них. Недосяжні.

Другий день приніс Марії нові відчуття та досвід. Тепер вона ще більше дивувалася властивостями часу на землі. «Я неправильно його розподіляю», – гнівалася вона на себе, знайомлячись із людськими потребами на особистому досвіді.

Спостерігаючи тепер життя людське не з боку, як раніше, а в безпосередній близькості, вона й сама потроху думала, як Зигмунд Фрейд, який стверджував, що завдання зробити людину щасливою не входило в план створення світу. Тобто фактично погоджувалась із твердженнями чорта, а значить, і самого Диявола. Одна справа - швиденько врятувати чиюсь душу і повернутися до раю, і зовсім інша - два дні поспіль провести на землі і стільки побачити, скільки навіть в ангельській голові не вкладалося.

Щоб підтримувати сили Георгія, вона мала напувати його через трубочку живильними рідинами, але приготованими лише зі звичайних земних продуктів. Інакше його організм звикав би до магії, тобто щоразу на крок неминуче наближався до смерті. Людині людське, ангелу ангельське, дияволу диявольське. При будь-яких змішаннях будь-якого роду відбувається неминучий збій, що не підлягає відновленню.

Холодильник чомусь пустів. І пустів надто швидко. По суті, щоб нагодувати Георга, їй доводилося красти. Спочатку вона намагалася розібратися з усіма кольоровими папірцями – грошима – і залишала їх замість продуктів, дивлячись, як це роблять інші люди. Але незабаром гроші скінчилися. Точніше, вона просто вже не знаходила їх. І тоді вона почала брати у людей все необхідне, що називається, безоплатно, тобто задарма. А простіше кажучи – крала.

Це ж страшний гріх, докоряла себе Марія, тягаючи щось уже й для себе. Відчутної плоті в неї ще не було, але їсти вже хотілося. І страшно було навіть подумати, що буде, коли вона стане людиною. Чи це можливо? Як же можна не думати про те, що поїсти, що надіти і де схилити голову, якщо в цьому куточку землі буває холодно вечорами та ночами, а без їжі прожити неможливо?

Вона дивилася на те, як люди тягнуть по будинках величезні сумки, слухала їхні думки. І починала не лише співчувати їм, а й розуміти їх. Чи не виправдовувати ще, але вже розуміти. Все це їм потрібно, щоб вижити. Але це забирає так багато сил та часу, що не залишається можливості думати про щось інше. Хто вигадав усе це? З іншого боку, познайомилася Марія і з виворотом життя, одного разу заблукавши серед незнайомих вуличок. Брудні люди, що погано пахли, що ледве стояли на ногах, копошилися в купах сміття. І часу в них було достатньо. Бо другого шансу їм ніхто давати не збирався. Втім, судячи з їхньої реакції на кілька пропозицій підробити (нове для Марії слово), їм і не був потрібен цей шанс. Отже, час вони мають для того, щоб думати про душу. А чи є бажання?

Михаїл неправий, вирішила Марія. Наш відділ не міг би доводити їх до такого стану. Тому що це нелогічно. Тому що навіть я, як людина, не повернулася б до Бога в такій ситуації, а навпаки, відійшла вбік. З очей геть – більше шансів вижити. Правильно це чи ні, думала б потім, але в той момент була б, мабуть, зайнята зовсім не молитвами. Тому що вони мають тіло. І їм потрібні дах, одяг та їжа. Птах не думає про це? Та ось той самий птах, який широкими помахами крил наближає своє щуплене тільце до щойно свитого гнізда і несе в дзьобі ще одну гілочку, облаштовуючи побут. Уникнути голодного кота, роздобути зерна. Вкрасти, щоб вижити? Сховатись від дощу під дахом людського будинку. Інакше душа втратить притулок ще до того, як визначиться із вибором. А все це людям не видається на вході у цей світ. Значить, треба думати, де дістати.

Остаточно заплутавшись у своїх роздумах, де вона то приймала бік Михаїла, погоджуючись з його доводами, то чинила опір йому, Маша перестала вникати в суть речей. Вона сподівалася, що незабаром це її персональне пекло – досвід життя на землі – закінчиться і вона зможе повернутися, щоб забути це та отримати наступне завдання. А чи зможе її душа забути, відвернутися і вдати, що нічого цього не було?