Глава 3

Тим часом на землі.

Пізнього вечора найпересічніша людина поверталася додому з найпростішої роботи. Смеркало. У траві щось говорили один одному цвіркуни, на гілках співали романси маленькі міські пташки, їхали кудись трамваї та машини, пробивалися з-під асфальту крихітні паростки нового життя. Словом, як завжди.

Звичайний весняний вечір. Чоловік йшов тротуаром, роздивляючись зелене листя на деревах і марно намагаючись розглянути красивого метелика, що кружляв біля нього. Він навіть дістав із кишені мобільний телефон, збираючись сфотографувати. Але щоразу він то наближався, то злякано відлітав кудись у далечінь, щойно він брався за телефон. Перехожі, друзі та сусіди… Хоч і друзів у нього немає жодного – нікого, за кого варто віддати життя, і хто б віддав за нього своє. Сусіди, родичі, знайомі та просто перехожі – всі вважали його дивакуватим, цуралися, як могли. А він нікого не засуджував, не лаяв і ні на кого не ображався. Просто жив. І просто не помічав то цікавих, то осудливих поглядів.

Принаймні вдавав, що не помічає.

Часто міг годинами дивитися на голубів, що воркують, згодовуючи їм буханки хліба; на ворон, що в'ють собі нове гніздо, яке вони незабаром, як і всі попередні, покинуть, вигнані людьми; дивився на траву, як вона змінює колір протягом дня. Дивився і майже ні з ким не говорив ні про це, ні про що інше. Дивився – і його зелені очі, немов смарагди, сяяли, поблискували, жили.

У його будинку було багато різноманітних квітів. Але не було жодних тварин. Дивак-людина, - говорили про нього сусіди, відриваючись на хвилинку від головних пліток тижня, щоб окинути його прискіпливим поглядом. Зануда, – вторили їм колеги, і ніхто з них не міг знайти історії за його участю, яку можна було б обговорити за чашкою чаю чи вигулюючи собак. Більше того, він був настільки неввічливий з оточуючими, що наважувався не давати їм приводу вигадати щось самим, якщо вже немає готової їжі для обговорення.

Він ішов додому, ще не знаючи, що робитиме в порожній квартирі. Останнім часом його все частіше відвідували думки, що настав час перестати бути самотнім, але він боявся приходу в його душу сторонніх. Боявся і не хотів щось у своєму житті міняти. Вже біля самого будинку метелик, що летів поряд з ним, описав у повітрі дугу і зовсім зник з поля зору.

Він увійшов, почуваючи себе самотнім, покинутим. Погано. Мабуть, варто почитати щось легке, насичене гумором і тонкою іронією і не обтяжене душевними стражданнями та пошуками, від яких він втомився.

Акуратно зняв взуття та демісезонну куртку, ретельно склав, щоб не було жодної складочки та порошинки на його одязі. Поправив манжети сорочки і ввійшов у чисту квартиру, що більше нагадувала оранжерею. Здавалося, нічого в його житті змінитись не могло, та й до чого зміни. Він неквапливо пройшов єдиною кімнатою своєї квартири і сів у єдине в цій кімнаті крісло. Втомлено прикривши повіки, масажував їх рукою, спершись на дугоподібні підлокітники крісла, в якому сидів. Ніжно, майже з трепетом, провів рукою по палітурці нещодавно купленої ним книги. І знову заплющив очі, чи то насолоджуючись, чи то від стомлення. Подумав було заварити собі чаю. І раптом почув, що чайник на кухні вже кипить. Знайомий, який часом доводить до сказу, настирливий свист доносився з кухні, стаючи все гучнішим і пронизливішим.

Здивувався. Ні, мабуть, здивувався – не найкраще слово для опису його відчуттів. Адже якби він забув вимкнути чайник ще з ранку, він би давно википів, неприємно пахло б газом у квартирі і сусіди не оминули б поскаржитися про це йому. Не кажучи вже про можливість вибуху через витік газу! Але він точно пам'ятав, що, йдучи сьогодні на роботу, не снідав зовсім, а отже, і чайник не ставив на плиту. Чоловік схопився з крісла і помчав у кухню, сподіваючись, що йому це здалося.

– Не поспішайте… – неквапливо, вкрадливо сказав йому хтось зовсім незнайомий, виходячи із кухні назустріч.

Чоловік приголомшено глянув на двері, згадуючи, чи не зламали замок, коли він прийшов. І «гість», ніби прочитавши його думки, заперечливо похитав головою.

– Я не злодій… – сказав він, впевнено наближаючись до розгубленого чоловіка, тримаючи руки в кишенях штанів. – Я не вбивця та не грабіжник. І я не зламував твого замку, Георгію. Я зайшов сюди на твоє запрошення. Ти ж чекав на мене, чи не так?

- Але... - пробурмотів Георгій і зробив невпевнений крок назад.

Він нікого не чекав. У цьому Жора був абсолютно певен. І всі, хто хоч скільки його знав, могли б це підтвердити.

- Немає нічого дивного в тому, що ти бачиш мене. Ти вважаєш, що я міраж? - Непроханий гість здивовано підняв брову, продовжуючи читати чужі думки. – Я – не міраж.

Георгій відступив ще на крок. Він був схвильований, шукав у кишені хустку, що раптово поділася кудись, і зазирнув через плече, бажаючи побачити чайник.

– Я вимкнув його. Не хвилюйтеся.

Георгій якось машинально кивнув, більш механічно, ніж погоджуючись, і гість усміхнувся приємною, привабливою, але якоюсь лякаючою посмішкою. Таке буває, коли посміхаються люди сильні, владні лідери: їхня усмішка і манить, і лякає одночасно. У цій посмішці інші, слабші люди тонуть, втрачаючи себе.

- Невже ти мене не впізнаєш? – щиро здивувався чоловік.

- Я н-не ... - знову щось пробелькотів Георг.

– Адже я той, хто допоміг прорости твоїм квітам, продовжуючи бути поряд з тобою постійно та всюди. Той, на кого ти чекав, і я відчував це в кожній твоїй посмішці, у кожному зітханні… Невже ти не впізнав мене, яким так захоплювався, читаючи про мене книжки?